Осінній ранок. Швиденько пробігаю біля головного входу педагогічного та заходжу в другий корпус. Мимоволі задумуюся про те, який він все-таки величний; здається, що стіни бережно охороняють мільйони моментів з того часу, коли сюди вперше ступили студенти.

Підіймаюся сходами і поглядаю на годинник. У мене ще є кілька хвилин. Проходжу довгим вузеньким коридором, зупиняюся навпроти аудиторії­ №409. Хвилююся, оскільки єдине, що розділяє мене і цю видатну людину – кілька секунд та звичайнісінькі двері з коричневою обшивкою. Стукаю, заходжу...

У кабінеті побачила статного чоловіка зі, здавалося, найлагіднішим у світі поглядом глибоких блакитних очей і приємною посмішкою. Мене чекав Анатолій Завальнюк – музикознавець, фольклорист, який уже понад сорок років працює викладачем у Вінницькому університеті.

Народився в с. Клинини Волочиського району Хмельницької області в родині вчительки та столяра. Музика з дитинства полонила його душу. Пригадує, як був малим і грав на різних інструментах, а з дев’яти років вже виконував українські пісні на весіллях: «Тоді вигідно було такі музики наймати. Що тому хлопчику треба було? Горілки не пив, лише сливовий компот», – жартує Анатолій Федорович.

Батько хотів, аби син вступав у художнє училище, де хлопець і планував піти навчатися, проте щасливий випадок повернув русло життя в інший бік. У м. Львові, де мав вчитися малювання, помітили музичні здібності хлопця. Так зовсім юний Анатолій став на іншу стежину, вступивши до музичного училища, яке закінчив із відзнакою. Далі – навчання у Львівській державній консерваторії ім. М. Лисенка, знайомство з талановитими й висококваліфікованими наставниками.

Згодом митець приїхав до м. Вінниці й дізнався, що педінститут шукає фахівців-музикантів. Анатолій Федорович щиро зрадів, оскільки завжди хотів повернутися в рідний регіон і розпочати викладацьку роботу.
Ще під час навчання в місті Лева захопився творчістю Миколи Леонтовича і вже понад тридцять років займається дослідженням життя і творчості геніального композитора. Музикознавець доклав чимало зусиль, щоб створити музей М. Леонтовича. Майже десять років тривала робота. У громадських діячів і науковців були сумніви щодо того, чи зможе пан Анатолій зібрати потрібні для експозиції матеріали. Та чоловік не відступав. Об’їздив ті місця, де можна було знайти інформацію. Чимало матеріалів надала дочка композитора Галина, яка тоді проживала у м. Тульчині.

З нагоди 100-річчя від дня народження композитора в с. Марківка Теплицького району Вінницької області було урочисто відкрито культурно-освітній заклад. Анатолій Федорович написав чимало статей та книг про творчість видатного музиканта. Незабаром, у жовтні 2017 року, має вийти друком монографія про повне зібрання хорової і педагогічної спадщини композитора.

Анатолій Федорович вважає себе щасливою людиною, бо для нього робота та хобі – це одна справа. Присвятив життя музичній творчості і, так би мовити, одним пострілом убив двох зайців. Він не лише досліджує доробки відомих композиторів, фольклористів, а й навчає улюбленого заняття студентів.

Ще одним захопленням пана Анатолія є збір народних пісень (на сьогодні – понад тисяча). Постійно досліджуючи відблиски нашої культури, чоловік знайомиться з неординарними людьми. Вони стають частинкою його життя, моментами, які неможливо забути. Такою була зустріч із переписувачем нот, який подарував Анатолію Федоровичу рукопис М. Леонтовича. Спілкування з такими особистостями музикознавець називає найприємнішими спогадами.

Присвятив більшу частину життя викладанню, випустив чимало студентів-музикантів. Розповідаючи про професійний шлях, порівнює тогочасних і теперішніх студентів. Посміхається й зауважує, що нині молодь виявляє більший інтерес до рідного українського. «Цьогоріч університету вже 105 років. За цей час чимало творчих та цікавих юнаків і дівчат вийшло зі стін педагогічного, та зараз, як ніколи, ми повинні підтримувати національний дух, залучати вихованців до народного театру й фольклору. Це збагатить духовний світ наступних поколінь, допоможе їм в учительській діяльності», – ділиться Анатолій Федорович. Сьогодні він один із улюблених педагогів студентів вишу, справжній приклад для наслідування: веселий та привітний, галантний, вихований, чесний, добрий і розумний…

Виходжу з кабінету після розмови з Анатолієм Федоровичем. Повертаюся назад знайомим коридором. Емоції переповнюють. Єдине, що чітко виділяю з океану думок: ось яким повинен бути викладач. Це той, на кого мають рівнятися майбутні педагоги.

Ольга ХЛІВНЮК