Щовечора (вже як ритуал) повторюю одне й те ж: йду до шафи, дістаю футболку, яка пахне улюбленими рідними парфумами, і обіймаю її, загортаючись у спогади… Перша зустріч, роки дружби, закоханість, строкова служба, сватання в кращих українських традиціях, святий день вінчання…

Як багато може пов’язувати людей, якщо вони щиро кохають одне одного. Кожна сварка, що була до цього, здається такою дурницею в той момент, коли можеш пригорнути до себе лише річ дорогої людини, а не впасти в її обійми! Такою пустою витратою неймовірно дорогого часу. Він став таким лише тому, що ви могли бути разом.

Я майже не плачу, але дуже погано сплю. Навіть маленький диванчик здається величезним: коли спросоння протягуєш руку, аби обійняти такі кохані й рідні плечі, наштовхуєшся на холодну постіль.

Я досі не навчилася пекти ідеальний бісквіт, але за стільки років навчилась чекати. Ти справді думаєш, що негаразди на роботі, у навчанні, сварка з хлопцем / нареченим / чоловіком – це привід для депресії? Мені 21 і я чекаю чоловіка з війни. І у мене, на відміну від тебе, немає жодного права бути слабкою, бо там, на сході України, кохані очі дивляться на моє фото і вірять, що я – «надійний тил».

Ірина ПАЛАМАРЧУК