Ірина Буй – член Паралімпійської збірної України, чемпіонка світу, володарка Кубка світу, майстер спорту міжнародного класу з біатлону і заразом випускниця Вінницького педуніверситету.

Молода спортсменка поділилася з читачами газети «Педагог» біографією та історіями про підводні камені великого спорту.

- Чому вирішила займатися біатлоном та як відбулося перше знайомство з цим видом спорту?

- Цей спорт обрав мене. Коли навчалася в дев’ятому класі, до школи завітав тренер Сергій Кучерявий та запропонував спробувати сили: «Поїдеш на перший пробний збір, де буде тренуватися національна збірна, там і подивимось». Я й поїхала. Було нереально важко. Напевно, найважче за увесь період спортивного життя! Подивилася на рівень національної збірної і загорілася.

- Відчула, що це твоє?

- Не те, щоб відчула. Зрозуміла, що це хороший квиток у життя, так би мовити бонус-тур. Рік тренувалася вдома сама, а згодом поїхала на реабілітаційний збір. Там мене помітили, надали рекомендацію і забрали до команди як новачка (без заробітної плати). Спершу їздили Україною, а згодом і на закордонні збори.

- У яких країнах встигла побувати?

- Відвідала США, Фінляндію, Німеччину, Вірменію, Болгарію, Естонію, Норвегію, Корею, Японію та Швецію.

- Яка з цих подорожей запам’яталася найбільше?

- Напевно, Швеція. Із часом звикаєш до поїздок, місця повторюються, а ти точно знаєш, чого очікувати. Дебютна подорож завжди найцікавіша: коли вперше сідаєш у літак, отримуєш безліч нових емоцій. Це був Чемпіонат світу у 2013 році, де отримала золоту медаль.

- Твоє життя раптово зазнало серйозних змін.

- Так, за два роки стала чемпіонкою світу. Після цього все знову змінилося. Настав важкий період. Я серйозно ставилася до біатлону: «Коли займаєшся спортом професійно, він стає не лише способом життя, а й усім життям». Спортсмени рідко бувають вдома. Зрозуміло, що це не просто, доводиться багато в чому відмовляти собі, нечасто бачитися з рідними. Дефіцит часу відчувається дуже сильно.

- Як батьки ставляться до твого вибору?

- Вони звикли і я теж. Із часом звикаєш до всього.

- Хто входить до твоєї «групи підтримки»?

- Мама та найближчі друзі.

- А команда? У вас дружні стосунки?

- Ні, це міф. У команді завжди відчувається дух жорсткої конкуренції. Звичайно, ми можемо разом зібратися, щось відсвяткувати, але крізь призму роботи. Нічого особистого. Вважаю, що в спорті друзів немає.

- Щодо конкурентів. Чи вивчаєш детально їхню поведінку та манеру гри?

- Часом, коли вони грають не за правилами, не випускаю це із голови. Із закордонними конкурентами такого немає. Коли перемагають вони, я вітаю, коли я, – вітають вони. Проте всередині команди конкуренція нездорова. Намагаюсь ставитися до людей так, як вони до мене. Інколи й грубістю можу відповісти, щоб емоційно не давили.

- Чи не замислюєшся над тим, що з браком часу багато чого втрачаєш, порівняно зі своїми однолітками?

- Ні, так не вважаю. Спорт багато чого мені дав і немало забрав. Забрав емоції та сили, адже це і велика конкуренція, і постійне фізичне та емоційне напруження.

- Як знімаєш стрес після важких тренувань чи змагань?

- Плачу і їм (сміється). Їжа – це найкраще, що може бути в такі моменти. Ми «сушимося» перед відповідальними змаганнями, а коли вони завершуються, починаємо їсти все, що хочеться. Влаштовуємо собі чітміл (ред. – порушення раціону). Я намагаюся контролювати харчування, але деколи можу себе побалувати. Дуже люблю солодке.

- Чи маєш кумирів, із яких береш приклад?

- Кумирів немає. У кожного є сильні та слабкі боки. Потрібно бути особисто знайомими, щоб знати, яка ця людина насправді. Але мені подобається легендарний норвезький біатлоніст Уле-Ейнар Бьорндален.

- Як щодо девізу, що тебе надихає?

- Коли дуже складно, завжди кажу: «Якщо опустиш руки, простіше не буде. Всеодно захочеш чогось досягти: не цього, то іншого. Не витрачай час дарма». Це мотивує.

- Як проходить день напередодні змагань?

- Тренування – двічі на день. Перше триває 3-4 години. Потім обід і друге тренування, тривалістю до 3 годин. Ввечері може бути додаткова робота з гвинтівкою. У нас 6-8 днів тренувань, 1 день відпочинку. І так по колу.

- На паралімпіаді в Південній Кореї 2018 року ти посіла шосте місце. Чи задоволена результатом? Що завадило здобути призову сходинку?

- Ні, не задоволена. Хотілося б більшого. Тренувалася добре, річ не в підготовці. Просто так склалися обставини. Нюансів було багато.

- Які враження залишили змагання?

- На такому виді змагань спортсмени часто замикаються в собі. Окрім своєї кімнати ми нічого не бачимо. Здається, що все має вражати: незнайома країна, красиве відкриття. Якщо чесно, ти на нього і їхати не хочеш – у голові одні старти.

- Чи вистачає часу на прогулянки містом, відвідини пам’ятних місць?

- Можемо хіба побігати по аеропорту. На більше не вистачає ні сил, ні часу.

- Біатлон – це травматичний спорт? Були проблеми зі здоров’ям?

- Була травма коліна. Коли падаєш взимку, сніг пом’якшує удар. Влітку тренуємось на лижних ролерах. Тому під час падіння гепаєшся об асфальт. Травми є в кожного. Немає жодного здорового спортсмена. Фізкультура – це круто, але справжній спорт – це не оздоровлення.

- Уявімо, що ти могла б поговорити з собою маленькою, коли тільки розпочинала займатись біатлоном. Яку пораду чи настанову дала б?

- Дуже хотіла б повернутись у 2013 рік, бо було багато «косяків». Для прикладу, одного разу голодувала 6 днів, тому що потрібно було швидко повернутися до форми. Порадила б собі завжди шукати компетентних людей та не робити таких дурниць.

- Якби мала можливість повернутись в минуле, чи пройшла б увесь цей шлях знову?

- Так, не зважаючи на усі складнощі. Якби у мене ще й було стільки розуму, як зараз! Я не жалкую про свій вибір.

Спілкувалася Олександра САВЕНЕЦЬ