Я не вмію готувати справжнього українського борщу. Вареники не є основною стравою на сімейному святі у моїй родині. Я не вкриваюсь салом, коли сплю і не ношу всюди з собою пляшку нашого сільського самогону. Проте, я – українка.

«Кобзар» – не настільна книга у моєму домі, але в домашній бібліотеці стоїть на «почесній» верхній полиці. У моїх жилах, як казав знайомий, тече червона, а не жовто-блакитна кров. На стіні моєї кімнати красується сімейна фотографія, а не державний стяг. Я – українка.

Частіше я ходжу у шапці, аніж у віночку. На моєму тілі здебільшого речі іноземних виробників, а не вишиванка (але мрію тільки про те, щоб вишита сорочка стала моїм повсякденним одягом). Мої вуха, як співав Кузьма Скрябін, «давно вже звикли до чужої музики», проте в душі все ще звучить до болю знайома мелодія пісні, завченої ще з дитинства: «Там у вишневому саду…». Я – українка.

Думаєте, не маю жодної ознаки української національності? Мені вас шкода. Я не можу кричати про те, що патріотка своєї держави, адже ще нічого для цього не зробила – все попереду. Я не вірю патріотам на трибунах, я вірю патріотам в окопах, які діями, а не словами, доводили свою щирість у любові до Батьківщини. Я не люблю Україну – я нею живу.

Я обожнюю простори своєї країни: могутність Карпатських гір, безмежність лісів Полісся, красу безкраїх полів Поділля. Люблю стукіт дощу по м’якенькій літній траві. Так його краплинки можуть капати тільки в Україні: падати, але не розбиватись; намочувати, але приносити радість.

Я знаю російську та трохи володію англійською, але читання саме українських віршів дарує невимовне тепло моїй душі. Тільки українською я можу висловити на папері те, що не сказала, приховала, а потім пожалкувала. Я – українка.

Мені не сниться Нью-Йорк, не мрію відпочивати в Туреччині та Єгипті. Частіше у снах бачу безмежне волошкове небо та величезне поле соняхів.

І, піднімаючи очі в небо, на відміну від моїх ровесників, не кричу про те, як хочу виїхати за кордон у пошуках кращого життя, а тихенько, не подаючи виду, шепочу: «Дякую Тобі, Боже, що я – українка».

Ірина ПАЛАМАРЧУК