Моє щастя ніколи не мало кольору. Воно носило в кишенях запах дитинства, розливалось звуками, залишало на тілі опіки дотиками.

Зафарбувалось воно зовсім недавно. Сьогодні щастя дивиться на мене очима кольору смарагду. Дивно, ніколи не помічала його благородності. Мій улюблений колір… Зелені, наче суміш усього листу на світі, наче найдорожчі діаманти, ніжно, але по-чоловічому, з внутрішнім сумом, блиском, дитячою цікавістю й радістю з-під лоба пронизують мене Його очі. Людські. Але здається, що дивиться неземна істота, подібна до янгола, проте з диявольською перчинкою в душі. І ти ніколи не знаєш, який лик обрати: райського птаха чи покірного демона.

У Твоїх очах чари. Я ніколи не знаю, що вони приховують, але завжди можу сказати, що вони випромінюють. Вони – дзеркало. І там я бачу себе. До речі, Ти знав, що очі – то дзеркало душі? То я – там... Зоряний пил у Твоїх очах, бо вони переливаються іскорками на сонці. А я – ворона, що збирає все золото.

Тебе можуть заарештувати. На мені стільки Твоїх відбитків, що будь-який детектив без особливих експертиз визначить, чиї вони. Це злочин. Так, Ти винен. Чому я не відчуваю Твої палючі до болю, ніжні рамена? За це смертельна кара – я... Найгірша і найсолодша з покарань...

О, як я люблю, коли два Твоїх птахи несподівано вириваються з кліток і летять до мене, сідають на вуста і згорають. Боже, на моїх губах щомиті згорають і воскресають фенікси. Я їх не вбиваю. Вони линуть знову до Тебе. І знову в клітки. А я чекаю того несподіваного їхнього візиту.

Страшно в одну мить втратити смарагди, пекучі ріки на тілі від Твоїх пальців, Твоїх птахів і Тебе. Та Ти мене не втратиш ніколи. Пам'ять про мене буде в Твоїй душі завжди. Хмм... Я безсмертна...

Наталія МУЛЯР