«…Минали дні. Ми звикли до дітей, вони до нас. Навіть з Даньою – так звали того нечемного хлопчика – ми поступово почали знаходити спільну мову. Спочатку ставилася до нього з недовірою. В ньому бачила правдивість слів тренера, але знайомлячись з ним все ближче, спостерігаючи за ним у різних ситуаціях, поступово проникла до нього симпатією. 

Правду кажуть, що діти все відчувають; їх не обдуриш напускною люб’язністю чи удаваним гнівом. От і Даня, відчувши зміни в моєму ставленні, почав підпускати мене ближче до себе справжнього, бо вся та зневага, грубість, насмішки – то все було маскою, способом самозбереження! Ні, не можна сказати, що за тим усім ховалась чиста, безгрішна душа, ні, але те, що насправді він був простим хлоп’ям, яке хотіло бути в усьому кращим і боялося бути незрозумілим і висміяним – я кажу з повною усвідомленістю та відповідальністю.

Можна сказати, що він жив за принципом Калігули: «Нехай ненавидять, аби боялися». І дійсно, ровесники його поважали, він був їхнім лідером, а що стосується молодших, хоч він і ображав та знущався над ними, проте для них він був ідолом, зразком для наслідування. Для мене ж він був просто тринадцятирічним хлопчиком, який боявся бути неприйнятий таким, який він є насправді, який не довіряє людям і не вірить, що хтось може безкорисно дружити з ним та любити. Я вирішила довести йому, що він помиляється…»

Валя Валігурська,
студентка ІФЖ, 4 –У