До трамваю заходить літня жіночка. Озирається. Навколо лише перекошені обличчя. Жінка, важко зітхнувши, чіпляється за поручень. Червоне світло – водій рвучко натискає гальма, а в салоні трамваю легке потрясіння та вулканічне виверження емоцій. Жіночка не втримується і незграбно падає на якогось молодика, стукнувши того по голові сумкою.

     - Ти чо клєшнями махаєш, бабуля?!

     - Я що, хотіла? Бачиш, трамвай «тормозить»?

     - Так ти би тоже притормозила, а то поубиваєш всіх свою кошолкою.

     - Мене вже, дитино, ноги не тримають. От би сісти.

     Голос позаду:

     - Сідайте, бабуню.

     - Спасибі. Дай тобі Боже здоров’я!

     - Де ж воно візьметься у сорок сім років?

     Німа сцена. Бабуся тихо думку думає; жінка, котра поступилася місцем, рішуче взялася виховувати нечемного юнака:

     - Та як вам не соромно? Таке молоде, а яке чорнороте! Старших людей не поважає…

     - У мєня ноги болят. А бабка хай ідьот на перші двері, там для таких мєста придумані.

     Важкими кроками підкрадається моторошна думка: невже такою буде й наша старість? (Хоч мені ще ранувато про це думати). Невже немає у людини хоч краплі совісті? Невже у вас немає бабусі чи матері?

     Мені чомусь так гірко стало. І соромно… Соромно за того нечемного виродка, який важко «працював» ногами у нічному клубі, а потім притинявся додому на світанку, нагримав на матір, котра вирішила стривоженим голосом звернутися до синової совісті, а зранку, бідкаючись на важке похмілля, побив посуд на кухні, зірвав штору і викинув кота у вікно. «Как страшно жить»… А ще страшніше уявити, що колись подібне станеться із нами.

     Що ми знаємо про старість? Що відчуває людина, опинившись наодинці зі спогадами і надокучливими болячками? Як їй бути тепер, коли з кожною хвилиною вона стає все менш потрібною і більш обтяжливою для таких, як отой нечемний юнак? Хто дав йому право?

     Тихо заглиблюємося в себе, шукаємо відповіді, відводимо погляд, ніби нас це не стосується, соромливо колупаємо пальчиком ґудзик або маркером пишемо на сидіннях трамвая «тут був я»… Отак і живемо – без мети, високих цілей і без моралі... Не згодні? Доведіть!

Віталія МАЗУР

Обговорення: http://st-gazeta.at.ua/forum/3-5-1