«Войну не поддерживаю. Про Крым – без комментариев», – пише мені брат Коля з Москви. На початку весни я запитувала його, як ставиться до анексії Криму. Не хоче коментувати. Підтримує.

Доки «зелені чоловічки» блокують наші військові частини у Криму, провокують на конфлікт і прикриваються «живими щитами», Коля говорить про мир. Пропонує об’єднуватися в одну країну, разом із Білоруссю: «Чтоб я мог в Украину к родственникам приехать, не стоять на таможне и не менять бабло в обменнике».

Вітаюся з ним: «Привіт, окупанте». Під натиском аргументів він не витримує: «Мне все равно, русский Крым или татарский. Скоро мне в Украину визу надо будет делать. Это ж капец. Меня радует только то, что в Крым можно будет поехать, не пересекая границу и не обменивая валюту. Но проще и дешевле отдыхать в Турции».

Доки російські найманці розхитують ситуацію на Донбасі й Луганщині, Коля запевняє: «Больше никто ничего отжимать не будет! Крым только нужен был и все! Если бы Украина была сильным государством, никто ничего не забирал бы. Если б в Украине был Путин и присоединил пару областей России, вы сами радовались бы».

Тим часом на Донбасі гинуть люди.

«Надо жить мирно, – повчає Коля. – Вот, у вас уже начинается гражданская война. Вы не хотите дружить с братьями по вере, а дружите с америкосами. Америка хочет нас поссорить».

«Привіт, окупанте, – пишу за місяць. – 80 діток – жертв зі збитого малайзійського літака, це теж підступи Америки?».

Коля мовчить.

«Виходь у мережу або повідомлення кинь», – наклацую ще за тиждень.

Не відповідає.

«То хоч рукою помахай!»

Мовчить. Америка нас «поссорила».

Ольга ГЕМБІК