Їй ще не було й дев’ятнадцяти. Гарне, бліде, обезкровлене обличчя і чорне волосся, ледь помітне з-під фати, не лише лякали, а й зачаровували. Її вбили просто в аудиторії Вінницького педінституту. Перерізали горло.

Вікторія працювала піонервожатою в одній із вінницьких шкіл. Водночас навчалася на підготовчих курсах у виші. Захоплювалась історією, хотіла стати вчителькою... Не склалось.

Вони познайомилися восени 1985 року неподалік ВДПІ. Такий галантний, розумний, далекоглядний. Вона думала, що це кохання з першого погляду, про яке пишуть у книжках. Віта літала немов на крилах. Їй хотілося заявити всьому світу, що це саме той, кого вона чекала все життя. І він – ерудований, інтелігентний студент Київського університету звернув увагу не на когось, а саме на неї. Так гарно вмів говорити, читав вірші. Змушував посміхатись одним лише поглядом. Віта вирішила познайомити хлопця з батьками. Передбачуваним стало те, що й вони були вражені: «Який хороший юнак! У наш час таких зовсім мало».

З кожним днем він прив’язував її до себе все більше й міцніше. Здавалося, що навіть почав контролювати. Вона ж лише дякувала , адже була впевнена, що надмірна опіка – вияв справжнього кохання.

Одного разу відбулася серйозна розмова, яка вартувала Віті життя. Уперто сказав: «Для чого тобі цей інститут? Ти все одно станеш моєю дружиною. Я повністю забезпечуватиму нашу сім’ю!».

Дівчина розсердилася, зопалу відштовхнула хлопця, хоч він намагався її обійняти. «Я хочу навчатися і стати вчителькою. Це моя мрія! Я робитиму так, як задумала», – заперечила. «Ні! Ти будеш виконувати те, що скажу я», – майже божевільним голосом відповів. «Буду чинити так як хочу. Ніхто не вказуватиме мені, що робити. Я щиро тебе кохаю, але це не дає права розпоряджатися моїм життям. Я не житиму, як твоя невільниця!», – скрикнула Віта. «То не живи взагалі!» – холодно, безжально, злісно прошепотів він.

В порожній аудиторії запанувала моторошна тиша… Трапилася коротка, страшна й остання розмова у житті Віти – дівчини, в якої все життя було попереду, яка мріяла про педагогічну освіту, безтурботну молодість і щасливу сім’ю.

Її знайшли на другий день. Вона лежала бліда й така юна, але нежива. Кохання перетворилося на хворобу, яка безжально забрала життя. Минуло після цієї трагедії більше тридцяти років. Зараз у Вікторії, напевно, були б уже онуки, але зла доля вирішила інакше. Обірвалося молоде життя, втрачено зв’язок поколінь.

Чи покараний убивця? Визнали… непідсудним. Кажуть, став пацієнтом закритого відділення психіатричної лікарні.

На жаль, любов буває не лише всеперемагаючою, а й убивчою.

Ірина БОГАЧУК