Обираючи між ганьбою та війною, Україна обрала друге заради свободи й волі, які даються занадто високою ціною. Ми мали зиму, що нас змінила. Перед цим – осінь, що нас об’єднала.

Мали весну, котра шокувала анексією Криму. Літо, яке будувало нову країну, руйнуючи світогляд та забираючи найцінніше, що маємо, – українські життя. Прийшла осінь і принесла у своєму кошику війну та банальне запитання, яке нікому адресувати й на яке ніхто не знає відповіді: «Коли це все закінчиться?!».

Крізь сльози та лють спостерігаю, як падає пелена з очей українців: тих, хто ще кілька місяців тому кричав незрозумілі, непатріотичні й несвідомі речі. У звільнених містах Донбасу ще зовсім нещодавно жителі були переконані, що «Расія – вєлікая страна!», а зараз виходять на вулиці з прапорами України. У Вінниці теж синьо-жовті кольори, тризуби на одязі як аксесуари.

Вишиванки стали ознакою гарного стилю, національної свідомості. Дивує, чому цього не було ще рік тому. Мабуть, для того, аби відчути себе українцем, частина народу має померти. Так, шукаючи Європу, – знайшли Україну. Одночасно відбуваються колосальні зміни у свідомості населення. Спостерігаю це на прикладі своїх батьків, вихованців Радянського Союзу: раніше мама байдуже ставилася до політичного життя, а зараз знає поіменно чи не всіх міністрів, аналізує вислови кожного з них і сумлінно стежить за новинами. Татко ж говорив про те, що українці – не нація, їх винищать сильніші сусіди. Його думка змінилася. Із болем говорить про невідому розв’язку подій на сході країни, а на мій закид, що варто українським військовим потужніше атакувати бойовиків, зітхає: «То ж наші люди теж вмирають…». Наприкінці випусків новин телеведучі взяли собі за звичку казати: «Бережіть себе… І Україну». Всі зрозуміли: мова спілкування – не головне. Власні принципи – не головне. Чвари й суперечки – не головне.

Ще кілька років тому не могла уявити, що може бути таке нещадне винищення моєї нації: з «Градів», оптом, так, щоб знаходили лише рештки та вивозили вантажівками з-під Зеленопілля. Аморально викрадати й звинувачувати у чиємусь вбивстві українську героїню-льотчицю. Думала, що найстрашніший день мого життя був 30 листопада, коли беркутівці розігнали Майдан. Та, на жаль, продовження в жахливих історіях існує.

Але ці землі не для цього призначені! Небо над нами не має бути територією неоголошеної війни між Росією та Україною, не місцем жалоби малайзійців і нідерландців, а частинкою прапора – синьою та мирною. Синьо-жовтий стяг – не для слідів крові на ньому й не для того, аби накривати домовини молодих хлопців! Він – щоб вільно майоріти на адмінбудівлях країни та висіти в будинку кожного як ікона. Крим – аби туди їздили відпочивати дітлахи зі Сходу й Заходу влітку, аби там зберігалися традиції колоритних кримських татар. Східні степи – аби там збирали урожай, а глибше – добували корисні копалини. Хлопці зараз мають відпочивати чи працювати, гуляти з коханими дівчатами під ліхтарями міських парків чи сяйвом повного місяця, а на вихідні – приїздити до батьків та їсти найсмачніший мамин борщ. Натомість вони там, звідки вороття майже нема. Там, де мають бути ті, хто це все спричинив.

Україна нагадує країну абсурду. Міркуємо категоріями «людина», «демократія», «верховенство права»… А поряд із цим незрозумілі істоти й вигадані терористичні формування ДНР та ЛНР, яких неможливо зрозуміти: якщо не сприймають Президента як главу країни, то людські життя варто ж цінувати? Але в них неписані закони: ні Богом, ні матір’ю, ні Батьківщиною.

Останнім часом навідують думки на кшталт: «А що, якби?..». Так-от: а що, якби екс-президент у листопаді таки підписав Угоду про асоціацію з ЄС? Еге ж: набагато менше страждань, не збитий «Боїнг-777», український Крим і спокійні (не криваві) жнива в степах України. У будь-якому випадку, людина – суперечливе створіння. Вона може руйнувати та творити, розуміти й заперечувати, провокувати та уникати цього, бути мудрою і дурною, миролюбною та глухою, дипломатом і невігласом. Вся проблема України – в сусідах-дурнях.

Катерина НАГОРНА