Вони познайомилися минулої весни. Вона, сидячи на підвіконні, годувала хлібом голубів. Тим часом із вікна сусіднього гуртожитку виглянув юнак. Коли побачив її, прокричав: «Позич коробку сірників!».

За хвилину хлопчина вже крокував до сусідньої будівлі, у якій жила незнайомка. Дивно, та коли наважився підійти ближче, то побачив уже не її, а біляву подругу, котра відгукнулася до нього. Не знав точно, на якому поверсі живе та, яку хотів попросити про послугу.

– Де вона? – кричить до подруги.

– Пішла до себе… – відповіла.

– До себе? А вона хіба не тут живе?

 – Ні, тут живу я, вона на другому поверсі, з іншого боку…

Почувши це, трохи розчарувався. Чесно кажучи, був впевнений, що вона живе саме там, на четвертому поверсі. У тому вікні, де вперше побачив її обличчя. Чого б то так? Видно, ходила в гості…

Вона знову годує голубів, а він стоїть під вікном і просить спуститися. Довго сумнівалася − та все ж наважилася. Уже за мить тремтячими руками зачиняла двері кімнати. Вийшла… Присіла на першу лавчину, почекала, а його немає.

Чого б то так, запросив і не вийшов? Розгубилася… Та ось побачила знайоме обличчя. Юнак із травмованою ногою, дошкандибав до дівчини. Трохи посидів. Відвів погляд і сказав, що мусить іти. Так і не зрозуміла: чого її кликали? Замислена поверталася в кімнату.

Після того вони не бачилися. Уже й думати забула, але раптом він знову нагадав про себе. Просте, наповнене глибоким змістом «привіт» мимоволі змусило все згадати. Запитував, як справи: запевняв, що скучив. Наївно вірила, раділа, як дитина.

Нічне листування до ранку, а потім сон до обіду – так тривало все літо. Обіцяв, що все буде інакше. Знову зможуть бачитися на навчанні. Але зміни не відбулися…

Із надією на зустріч поспішала в місто. Не підозрювала: там чекає розчарування. Він так і не підійшов, не поговорив. Отак і жила кожного дня зі сліпою вірою в те його «Все зміниться!».

Пройшов час… Посміхався їй при зустрічі, а вона прокручувала в голові слова і шукала пояснення його вчинкам. Згодом зрозуміла, що розучилася вірити. Стала сильною, рішучою, незалежною. Закрилася в собі, бо думала, що лише так зрозуміє, чому досі болить душа.

Можливо, все зможе бути по-іншому. Проте вона вже не впевнена в цьому. Зараз хоче всього лиш навчитися вірити. Склеїти докупи колись поламані мрії…

Мілена НЄШЕВА