Сонячна заграва розбавила думки п’янким дурманом запаху полину з рідного краю. Серце стислося, наче в жорнах, потік червоний сік з гіркавим гранатовим смаком. Згустки думок падають у прірву. Я зникаю, лечу… Ніякого дива, ніякої потойбічної сили, просто туга. Часом, здається, що починають рости крила, та потім розумію, що вони ростуть лише в мрійників. Я – мрійниця? Не знаю. Напевне, ні, бо доторкаюся до спини і розумію, що крил немає, та я піднімаюсь у небо. Хто ж тоді я?

     Ніколи ніщо мене так не кликало до себе, як небо: можу годинами дивитися на небесну плоть і забувати про реальність, переміщуватися до іншого світу – для когось чужого та мого. Наче там народилася і за ним тужу. Небо… Ви колись чули, про що воно мовчить? Прислухайтеся до його мовчазного шепоту, вловіть ванільно-димовий смак його подиху. Люблю небо завжди. Кожен день. Небесна глибина жодного дня не буває однаковою. Щодня воно розповідає інші історії і по-іншому посміхається, та це є той генератор енергії, яку можна отримати з Всесвіту. Ви бачили молоде небо, яке, зашарівшись, мов незаймана дівчина, ховає очі, і лише рожеві щічки грайливо застигають у русі? Це небо таке замріяне, тихе, трохи сумне (напевно, самотнє). Воно прокинеться рано-вранці, вмиється в Бузі, гляне на сонні будинки і так ніжно їх пригорне до себе, так ніжно… Поплескається в річці і поведе вранішній туман на спочинок. Почне зазирати у вікна квартир. Ви колись бачили, як небо зазирає у Вашу квартиру? Правда ж це цікаво?.. А чи замислювались, чому воно зазирає? Бо воно закохане до безтями у Вас (так, саме у Вас).

     У кожну пору року небо співає свою пісню, зовсім не схожу на інші, грає мелодію грози, мелодію тиші чи страху…

     Обожнюю небесні куполи під час грози. Небеса такі страшні та, водночас, незахищені. Блискавки хижими зміями розрізають його руки, та небо відбиває ці вогняні ниті на землю, кричить від болю і корчиться від страждань. Грім… Та це небо прекрасне перед грозою – таке тепле і налякане, щоразу воно боїться дощу, наче вперше зустрічається з ним в пристрасному танці. Повільно ця ковдра височини стає сірою, а потім чорною. В певній мірі, характер неба схожий і на людський: спокійний, меланхолійний, мрійливий, сердитий, байдужий…

     Надворі гроза… Як вона чарує. Люблю ці вогняні блискавки, граюся з ними в гру: шкода, ніколи не відомо наступного ходу вбивці. Та мені байдуже.

     Чому байдуже? Бо втомилася: сумувати за своїм світом, за своєю благодаттю, де абсолютний спокій і тиша, де зупиняється час, але там нема Тебе, там я самотня, одинока в такому безмежному небесному житті.

     Гроза вбиває море, вона сердиться, піднімає хвилі і з усією ненавистю б’є їх об каміння; лише біла піна шумить, викидаючи на берег морські зуби. Мені страшно, я зараз сама в цім страшнім морі білий кораблик, що не витримує наруги. Та я можу, сильна, я прийду до Тебе. Крізь канонаду блискавок я бачу ледь блідий ліхтар. Це знак, моя ціль.

     Мені боляче. Холодні злі хвилі розривають вітрила, вибивають скалки з мого тіла, та як вони не стараються, я виринаю з-під водяного тунелю і пливу. Пошарпана, розбита, я вже не той білий кораблик... Та десь беруться сили, і я лину до вогника, до Тебе. Ти – Бог, що веде мене по  воді, я живу лише завдяки Тобі. Не погасай, бо втону, мене з’їдять страшні очі моря. Буря вщухає, і я відчуваю подих сонячних променів. Я інша, мене змінили обставини… Вже немає сил. Та я пливу, ще кілька миль…

     Червоне небо, білосніжний пісок, тихе море і лише якась дивна прохолода ранку. Дике почуття проймає мою душу. Чому я тут? Це лише сон? Тільки величезна мушля лежить біля ніг. Озираюся навколо і розумію, що змогла доплисти, в легких сутінках ранку бачу свій орієнтир… Омріяний ліхтар… Світло життя… ТИ…

Віта СТЕПАНКІВСЬКА