Я зачиняю двері, вимикаю телефон, закриваю вікна портьєрами, – словом, пориваю всі можливі зв'язки з навколишнім хаосом, – і поринаю в лабіринти чужої психіки. "Я замовляю спокій. Я замовляю тишу". Усе, що мені потрібно – це трохи світла. Саме так слід читати про Безсмертя.

Цього літа "Клуб сімейного дозвілля" зробив нам черговий подарунок – перевидав книгу Юрія Іздрика "АМ". Уже обкладинка роману засвідчує багатовимірність, непересічність його тексту й ігрову форму. Письменник зі сравжньою майстерністю постмодерніста запрошує нас у химерний світ своєї хворобливої уяви, і твоє завдання – знайти там себе.

Полотно роману якнайкраще відтворює відому концепцію "тут ітепер", адже персонажі несподівано перетікають з однієї новели в іншу, змінюючи свої імена, вік, а інколи навіть тіла. Таким чином, ми маємо змогу аналізувати одну і ту ж ситуацію з різних точок зору, чи то пак з різних поглядів (бо ніякої точки зору, згідно з тим же Іздриком, не існує).

Одним із найцікавіших моментів є мультиплікаційне олюднення автомобіля в новелі "Боро плюс", де читач спостерігає за позірно людським мисленням німецького "Фольксвагена", який відчуває справжню любов до своєї власниці, ревнує її, оберігає і врешті-решт віддає за неї своє життя. В іншому тексті, що має назву "Арктичні сни", наратором виступає білий полярний вовк, але розумієш це вже ближче до кінця. Цей прийом дещо співзвучний з "Білим іклом" Джека Лондона.

Іздрик наділений особливим умінням змальовувати арену/поле/сцену життя за допомогою різних моделей. В "АМ" – це наркологічний диспансер (алюзія на "Подвійний Леон"), шахова партія, павільйон для знімання порнофільму, дитячий ігровий майданчик, річковий вокзал, поїзд, санаторій тощо. Але все це – кімнати, які Автор проминає у пошуках душової. Тобто його метою є очищення. І він знаходить її, хоча сантехніка тут жахлива. Роман закінчується пологами коханої, тобто запереченням смерті. Адже персонажі не можуть померти. А чим людина відрізняється від них? Ну хіба тим, що про сценарій ми можемо лише здогадуватися.

В одній із новел прозаїк дає нам зрозуміти, що людей можна розцінювати як шахові фігури – деформовані, незідентифіковані і, головне, безколірні. Більше того, у кінці гри всі вони опиняються на одній частині дошки, а з іншої знаходяться лише два королі. Це можна трактувати як нейтральність людської особистості, тобто скасування зла.

Романи Іздрика – інтертекстульні. В "АМ" цей ефект досягається насамперед завдяки "Гамлету" (ні, не Подерев'янського – Шекспіра, звісно ж). Сюжет інтерпретується нетрадиційно, невротичний головний герой трагедії подекуди ототожнюється зі самим Автором. На перший план виходять то Роз і Ґіль, то Кранц і Стерн, і один раз навіть їхня єдність – Guilden Roze. Це наводить на думку про те, що другорядних героїв (неважливих людей) не існує.

На відміну від своєї останньої книжки – "Таке", в "АМ" Іздрик нічого не каже прямо. Кожну новелу потрібно переосмислювати і складати докупи по деталях, жодна з яких не є надлишковою. Істина розсипана на сторінках, як пісок (чи LCD-кристали). Тому любителям легкого чтива роман видасться нецікавим. Усіх інших ласкаво просимо разом із Автором пройти акт автопсихотерапії. Ефективність ґарантовано.

Сергій ШКАБАРА