Світає. Сонце ледь видніється із-за дерев. Ніжні промені легко торкаються води. На березі стоять двоє – він і вона.

     Руки тремтять, серця вириваються з грудей. Холодний осінній вітер пронизує наскрізь. Всюди панує тиша, чути лише неймовірний крик двох закоханих душ. Остання зустріч... І так важко збагнути те, що ніколи більше він не зможе обійняти її, своє щастя і єдину відраду, ніколи вже не відчує запах її волосся, не подивиться у ті сині, як небо, очі, не побачить ніжної посмішки на її обличчі.

     А вона... Вона все мовчить і не відводить свій погляд ні на секунду, цей зневірений і глибокий погляд. Чому ж так боляче? Невже вона більше ніколи не зможе так дивитися на нього, відчувати його міцні руки на своїх тендітних плечах, ці п’янкі поцілунки на губах?

     Пам’ять воскрешає відлуння минулих днів, і так важко стає від думки, що вони вже не повернуться.

     Він обіймає її і міцно притискає до серця, а вона не припиняє пошепки молитися. Молиться, щоб ця мить не закінчувалась. Просить ще хоч на декілька хвилин продовжити цей світанок. Але сонце безжально підіймається все вище і вище, не залишаючи ні краплини надії.

     З її очей безупинно капають сльози, вони течуть по щоках і падають на траву, перетворюючись на вранішню росу.

     Останні краплі роси, останні хвилини світанку... Закохані серця прощаються назавжди, але в їхній пам’яті залишиться той день і той заплаканий світанок...

Аліна БОНДАРЕНКО