Сірі люди поспішають сумними вуличками. Швидко, автоматично усміхаючись назустріч один одному, проходять повз сірі будинки. Люди схожі на мурах. Дивні такі мурахи, які мріють, думають, люблять, ненавидять, але ховають свої почуття, щоб здаватись сильнішими перед такими ж мурахами. І я мураха…

Раптом розноситься удар, ще один і ще. Потім одна крапля опускається на розжарений асфальт, а за нею інші. Гроза! Я так чекала її, тепер я вільна, я можу заплакати. Деякі мурахи кудись розбігаються, боячись, щоб краплини не намочили їх, інші зупинились, зрозумівши, що щось втрачають в цій поспішності, байдужі, просто відкривши парасольку, знов почали кудись поспішати.

Дощ на хвилину зупинився, щоб знову розпочатись у моїй істериці. Краплини барабанили по дахах, творячи свій реквієм.

Небо, я так кохала його!!!

Вони боляче, так зухвало цілують землю. Краплини з’єднуючись воєдино, створюють струмки.

Я не хочу, не хочу, щоб так!!!

Краплі все важчі й важчі, дощ сильніший, люди все кудись поспішають. Куди?

І я мураха!!! Я одна із них. Я не змогла тебе вберегти.

Дощ закінчився. Він ніби змив сірість з вуличок, будинків, людей. Сльози теж закінчились, і я згадала: ти завжди дарував мені три білі троянди, говорячи, що перша – те, що з нами було, наше минуле, друга – щасливе  теперішнє, третя – це те, що нас чекає. Я куплю чотири. Четверта – за майбутнє, якого позбавили нас вони, ці прокляті сірі мурахи-люди.

Мирося ЩАСЛИВЦЕВА