Інтернет-часопис
| ОСТАННІ НОВИНИ |
| ОСТАННІ НОВИНИ |
| Головна » Статті » Провокація |
Так. Це була новела. Новела про новелу. Хоч ні, новела ж має базуватись на реальних фактах, а тут… Тут є тільки чутки, неперевірені аргументи, домисли, а, може, й взагалі позаторішній сон. Це ролі, в принципі, не грає. Бо новела була все-таки написаною. Її почали читати різні люди. Новела була невеличкою: всього півсторінки. Автора вона мала, проте його ім’я ніде не зазначалося. Хтось казав, що автор надто скромний, хтось запевняв, що він – геній, і згодом науковці за стилем та манерою написання об’єднають усі його твори. Здебільшого ж читачів автор не цікавив: пробігли текст новели очима, зреагували, а потім знову поринули з головою у свої буденні справи. А новела блукала світом. Жила своїм, новелячим, життям: то з’явилась в альманасі, то в літературному журналі, то у газеті з багатотисячним тиражем. Хтось знаходив текст новели на аркушику паперу на лавці в парку, хтось цей аркуш згодом бачив наклеєним на кожній плиті паркану в центрі міста. Ця новела не була політичною, сепаратистською, релігійною, ще якогось спрямування. Була й годі. Ті, хто її читав, майже одразу ж забував, бо вона була звичайною, про сіру рутину, яка усіх і так оточує. Якось біля неї зупинилось два літератори (вона висіла на дошці оголошень). Обоє детально й вдумливо її прочитали. – Ось! Ось! Справжнісінький постмодерн! – палко вигукнув один із них, щойно прочитав останнє слово. – Жартуєш? Ти лиш поглянь, наскільки тут усе примітивно: ні метафор, ні алегорій, ні синекдох! Речення надто прості. Звичайнісінький примітив. Я б навіть сказав сухо, як у соцреалізмі, проте, зауважу, соцреалізм все ж мав тропи і аж ніяк не був таким… таким… – інший так розхвилювався, що забув навіть слова, тільки поправляв щоразу окуляри, що сковзали на жирному переніссі, – таким примітивним. – Я не згоден. А що б ти тоді назвав постмодерном? Давай знайдемо автора. – Автора тут немає… Дивно. Проте, що стосується постмодерну… Його риси, при бажанні, можна знайти і в античних авторів. А взагалі постмодерн… Вони так захопились суперечкою, що пропустили свій автобус. Новела, між іншим, все таки мала автора. Точніше авторку: худорляву привабливу дівчинку років шістнадцяти, що мала волосся кольору якогось відтінку рудого. Свого часу вона кинула новелку на один із літературних сайтів. І так вже трапилось, що новелка ця стала страшенно популярною. Хоч авторка й не отримувала грошової винагороди за свій твір, проте гонорар вона отримувала по-іншому. Бавилась вона колись у бібліотеці – її тітка працювала там – і знайшла у якійсь книзі (читати назви книг або ж повністю всі книги вона не любила, а просто відкривала на якійсь сторінці, читала абзац-другий і на тому читання її закінчувалося) згадку про книги, які забирають, а не дають. Далі книгу ту закрила й поставила назад на полицю. Через кілька днів цю фразу знову згадала і тепер її вона зацікавила, проте знайти книгу, щоб прочитати що ж саме там малося на увазі, не змогла: була дещо ледачкуватою, та й навіщо воно їй? Забудеться… Але не забулось. Що ж мали книги забирати? Проте логічно було б зрозуміти, що вони дають. Книги дають ґрунт для роздумів, збагачують певним чином тих, хто їх читає: книги несуть у собі душі їхніх авторів. «Отже, книги сучасних авторів – бездушні і антидуховні?» – подумала про себе дівчина й посміхнулась. Отже, і забирати книги можуть душі, думки, ідеї. Проте, як же написати щось так, щоб воно забирало, а не давало? Подумала так про все й забула. А потім якось сиділа в парку, витягла записник і написала кілька речень. Всього лише на півсторінки. Далі «закинула» ці кілька речень в Інтернет. От і все. Єдине, що хотілося б додати – це те, що опісля прочитання новели у читачів обов’язково болить голова. Слая ПОДІЛЬСЬКА P. S.: У Вас не болить голова?.. (Редактор). | |
| Переглядів: 515 | Рейтинг: 0.0/0 |
| Всього коментарів: 0 | |
| Рубрикація | |||||||||||||
|
|
