Усім відомо, що книги найкраще читати на парах. Це зовсім не те, що вдома, під ковдрою. На парі це приносить набагато більше задоволення, особливо коли мимоволі помічаєш заздрісні або здивовані погляди одногрупників.

Саме в такий спосіб я почав читати книгу німецького письменника Томаса Бруссіґа «Як хлопці стають чоловіками або чому футбол». Це невеличка повість, написана у формі монологу футбольного тренера. Але текст подекуди пересипаний ремарками, як у п'єсі, що додає йому більшої символічності. Одна з них – «Дивиться на небо» – зустрічається разів п'ять. (Якщо відверто, саме вона й змусила мене купити цю книженцію).

Від самого початку автор дає нам зрозуміти/вкотре пересвідчитися, що футбол – це не жіноча справа: «Я абсолютно нічого не маю проти жінок. Але жінки і футбол – нє. Чи знаєте ви хоча б одну футбольну тренерку? Назвіть мені хоч одну, і я стулю писок». Не ображайтеся, любі, але він має рацію. Адже що таке, по суті, футбол? Чи є в ньому якийсь сенс, у цій мегапопулярній у всьому світі грі? І не починайте шукати – марна справа. Пригадуюючи себе малого, я розумію, що для цієї ейфорії, яку ти відчуваєш, коли твоя команда забиває гол, не потрібно ніякої мети, умови чи стимулу. А, наскільки мені відомо, жінки не вміють радіти просто так, тобто отримувати задоволення від безглуздих, позбавлених сенсу речей чи подій. Це прерогатива чоловіків. Ви ж бачили, як вони дуріють, нап'ялюють футболки на голову, обіймаються і стрибають? Ні, щоб там не говорили, а жінки так не вміють.

Але не варто так обурюватися, мої кохані. Томас Бруссіґ запевняє, що прекрасна стать здатна позитивно впливати на хід гри в якості глядача. Коли на трибунах сидить не байдужа гравцеві дівчина, він обов'зково досягне небачених рельтатів. І в цій ситуації на перший план уже виходить саме стимул.

Футбол – це насамперед командна гра. Бути футболістом означає нести величезну відповідальність перед рештою гравців і, в першу чергу, перед своїм тренером. Тут важко знайти місце власній індивідуальності чи експериМентальності. «Коли гравці виходять на поле і знають, що поставлено на карту, вони бояться. Тут мають місце дуже глибокі первісні інстинкти. Вони бояться зробити помилку, не знають противника і мусять викладатися на повну котушку. Вони потребують когось, хто скаже, що треба робити. В такій ситуації чітка вказівка – це порятунок». Завдяки цим словам я зрозумів, чим був викликаний певний внутрішній дискомфорт під час мого перебування на футбольному полі. Просто я не хотів слухати ніяких вказівок. Я мріяв грати у свій футбол, але це виявилось неможливим.

Єдиний, більш-менш чітко окреслений персонаж повісті «Як хлопці стають чоловіками» – це Гайко. Тренер розповідає про нього з особливою любов'ю. Він згадує, що хлопець долучився до його команди ще дев'ятирічним. Саме на його прикладі автор і змальовує поступове перевтілення хлопчика в чоловіка, але робить це фрагментарно. Спочатку Гайко наївно довіряє кожному слову свого тренера і виконує вищезгадані вказівки беззаперечно. Пізніше в нього з'являється дівчина, яка, як і всі жінки, не розуміє футбол «абсолютно і цілковито». Перед Гайко постає складна дилема: він розривається між Нею і футболом. Але тренер робить його капітаном команди, і хлопець (усе ще хлопець) просто не може їх підвести. Він залишається. І от одного «чудового» дня його забирають до армії. На три роки. Під час служби прикордонником Гайко убиває чоловіка, який намагається  нелегально проникнути на територію іншої частини Німеччини (описано події ще за часів існування Берлінського муру). Відбувається судовий процес, де юнакові дають два роки умовно. Відразу по тому тренер везе його на футбольне поле – виборювати право переходу до вищої ліги. І коли у вирішальний момент він наказує Гайко фолити, той не робить нічого. Він більше не виконує наказів! Адже один із них уже призвів до того, що Гайко став убивцею. Так, тепер він чоловік. Але чи варто було?..

Ні, я нікого не застерігаю. Хочете грати у футбол – будь-ласка. Але нехай це буде ваш футбол, де ніхто нікому не наказує. Іншими словами – радійте життю і залишайтеся вірними собі. А над сенсом не ламайте голови. Якщо ви робите те, що приносить вам задоволення, він присутній обов'язково.

P.S. Учора ввечері я пив чай у своїх сусідів, чиє помешкання межує з кімнатою відпочинку. Несподівано до мене долинули скажені крики чи то розпачу, чи то ейфорії. Я зрозумів: хлопці дивляться футбол. Не знаю, хто там грав, а ,втім, яка різниця? Коли ти відчуваєш цю неймовірну енергію, яка здатна проникати крізь стіни, ці серця, що, як писав Сергій Жадан, «важко б’ються вночі, наче війська або об стінку м’ячі», то розумієш – ще не все втрачено. Ми таки вміємо смакувати життя і бути справжніми.

P.P.S. І лише якійсь зануді може прийти в голову зайти до кімнати відпочинку й сказати: «Хлопці, можна тихіше? Люди хочуть спати!»

Сергій ШКАБАРА