«Антоніо Вівальді? Чи, можливо, щось таке ж повітряно-легке, як у Йоганна Баха? Ні, швидше Петро Чайковський!.. Не впевнена, але точно щось із класики». Намагаюсь підібрати акомпонемент під вальсовий танок осіннього листя. В уяві виникають повільні граціозні рухи, яким підігрує тужлива скрипка. Легенький вітерець – і увесь світ кружляє у танці.

Повітряний мотивчик переростає в оркестрову симфонію з виразними акцентами і швидким наростанням темпу. Жовті та червоні костюми ловлять на собі відблиск яскравого прожектора, граються та перекидають один одному. Він випромінює тепло. Швидкість зростає, коло розширюється, золоті шалі дам змішуються з яскраво-багряними фраками кавалерів. Уповільнюється дихання, зупиняється час. Здіймаєш очі догори і розумієш, що опинилася в центрі карнавалу. Це приватний танок? Ні, та інших глядачів огорнуло мильною бульбашкою і понесло десь далеко: думаю, вони спостерігають власну виставу.

Тисячі скрипок виливають свої звуки в єдину велику чашу, минає декілька секунд і цей шалений мікс виплескується на сцену однією бентежною мелодією. Не розумію чи дихаю, боюся кліпну, наче прикипіла. Починаю усвідомлювати, що я лише спостерігач; мелодія з голови вже давно виринула і злилася в стрімкому коловороті з танцем. Я вже не контролюю її.

Богемну класику перериває Edward Maya, Stereo love (extended version). Теж непоганий мотив, але невчасно.

-  Алло!

-  Ти де?

-  Я? – перепитую загальмовано і подумки відповідаю «на балу». - В парку

-   Я вже йду. Зараз буду…

Альона БАБЕНКО