Ніколи не любив реклами. Ще більше не любив дивитися/слухати/читати рекламу якоїсь продукції, а потім її купувати. Особливо, коли виявляється, що зубна щітка з моторчиком годиться для шліфування деревини, солодка кольорова вода – для чистки заліза від плісняви та іржі, а страви з «Макдональдса» навіть свині не хочуть їсти. А куди діватися? – Потрібно довіряти людям. Тим більше, ми ж, як-не-як, частина суспільства, тому від реклами не відкараскатись.

Десь приблизно з такими аргументами  я пішов до книжкового магазину, аби купити збірку «Декамерон. Десять українських прозаїків останніх десяти років», рекламній кампанії якої позаздрили б «Microsoft», «Dolche&Gabbana» та Володимир Жириновський. Адже про книгу говорили довго і нудно ще за кілька місяців до офіційного виходу – 15 квітня. Та й імена, які були причетні до збірки, кажуть самі за себе: укладач – Сергій Жадан, редактор – Юрій Іздрик, дизайнер обкладинки – Ілля Стронґовський, автори – відомі українські письменники та письменниці (які саме, дивіться далі). За себе говорить також і харківське видавництво «Клуб сімейного дозвілля», яке реклами не потребує. Воно потребує іншого – належної політики розповсюдження по власних спеціалізованих магазинах України, адже у Вінниці була дещо казусна ситуація, пов'язана із виходом «Декамерона». Протягом місяця після офіційного виходу книги у вінницькому магазині «КСД» збіркою навіть не тхнуло… пардон, не пахло. Зате вона вільно продавалася в інших книжкових магазинах на стелажах під рубрикою «Новинки». Таку практику, варто без усіляких підтекстів сказати, видавництво проводить з великим ентузіазмом.

Що ж, відійдімо від розмов про зовнішній образ книги і перейдемо до її внутрішньої, себто змістової частини. Оскільки авторів, якими репрезентується збірка, не багато, думаю, варто їх перерахувати. Отож, це: Софія Андрухович, Любко Дереш, Анатолій Дністровий, Сергій Жадан, Ірена Карпа, Світлана Пиркало, Світлана Поваляєва, Тарас Прохасько, Наталка Сняданко та Сашко Ушкалов. До речі, якщо ви не помітили нічого підозрілого у перелічених прізвищах, то згадайте, хто укладач збірки.

Прочитана книга «Декамерон» створила у свідомості масу однорідних і не дуже запитань: Чому десять авторів? Чому останніх десяти років? Чому саме ці автори? І взагалі, до чого тут назва «Декамерон»?

Немов передбачивши саме ці питання, відповіді на них намагався дати Сергій Жадан у післямові «Пальці двох рук».

Упорядник визначає досить цікаву і в дечому абсурдну концепцію відбору авторів, як свідома приватність і необ’єктивність. Не будемо заглиблюватися у категорії філософії та логіки, але ці два фактори навряд чи колись товаришували. Про це, мабуть, згадав і Жадан, тому одразу виправився: «Навряд чи приватність здатна слугувати за концепцію, проте вона цілком вільно може бути виправданням для авторів, переадресовуючи всі можливі претензії саме упоряднику». Виправдовуючись далі, він наголошує: «Концепцією може бути просте бажання зібрати авторів, до яких прислухався впродовж останніх десяти років. Ясна річ, не всіх із них… їх можна перерахувати на пальцях руки, щонайбільше – обидвох рук». Цікаво лише одне: чи прислухався Жадан-упорядник до Жадана-письменника? Якщо так, то як часто? Проте ці запитання він не передбачив, тому і не намагався дати на них відповіді.

Щодо хронологічних рамок – автори останніх десяти років – упорядник аргументує свій вибір досить виправдано, адже «двотисячники», як нині модно казати, дуже відрізняються від письменників дев’яностих (придуманої щойно їм назви «дев’яностники» поки що не зустрічав). Так само, як «двотисячники» відрізнятимуться від наступного десятилітнього покоління.

Якщо на попередні запитання Сергій Жадан дає відповіді, то назву збірки він не охоче пояснює. Упорядник називає тексти у книзі ліричними інтимними та відвертими, «попри всю несхожість та попри умовність самого поняття інтимності». Сергій Жадан зізнається, що це буде помилка, коли поєднати згадану інтимність та ліричність із назвою збірки. Він пише: «Не йшлося про жодну ліричну чи любовну тематику...». Чому ж все-таки «Декамерон», упорядник так і не дав відповіді, залишивши це питання, мабуть, літературознавцям чи схибленим на літературі людям.

Марна справа говорити про самі тексти збірки (їхня якість/неякість). Адже у даному випадку підхід до читачів індивідуальний: неможливо передбачити їхні літературні вподобання та настрій перед прочитанням тих чи інших оповідань. Наприклад, коли вам сумно і хочеться підняти настрій, у пригоді буде «Панда» Ушкалова. Коли навпаки – вам занадто весело – прочитайте нудне (із затертою темою і її реалізацією) оповідання Світлани Пиркало «Життя. Цілувати». Якщо ж ви вважаєте, що в текстах обов’язково повинна бути явно виражена суспільно-важлива проблема глобального характеру, то тридесятими вулицями не минайте «Білу дівчинку» Анатолія Дністрового. Ну, і нарешті: після ознайомлення з іншими текстами самотужки продумайте причину їх прочитання, відштовхуючись від вашого емоційного стану та розумової діяльності, як кажуть, «до» і «після».

Лише після цього аналізу зможете зрозуміти, чи в анотації до книги правильно застерігають читачів про те, що ці тексти можуть змінити уявлення про більшість авторів. Єдине, чого б не хотілося – аби, можливо, нове сприйняття цих письменників не абстрагувалося на уявлення про сучасну українську літературу.

Сергій ЛЕФТЕР