Укотре начальниця змусила виконувати роботу, до якої ні душа не лежить, ні розум не стоїть. Жодні докази моєї некомпетентності в такій справі не допомогли вирішити складну, хоча й буденну ситуацію логічним шляхом.

От і закрадається зрадлива, банальна, стереотипна думка, заїжджена за всю історію людства безліччю осіб чоловічого роду: чи не сталося це тому, що мій бос – жінка? Чи було б по-іншому, якби замість неї був той, хто зрозумів би мене хоча б тому, що слід від порізу під час гоління на його щоці був схожий на мій?

Напевно, не існує боротьби настільки тривалої, запеклої, хвилюючої, всеосяжної, з рештою, такої цікавої та трохи абсурдної, ніж та, що з споконвіку ведеться між чоловіком та жінкою. У яку б сферу відносин не заглибитеся, всюди можна знайти приклад таких відвертих, щирих і безкомпромісних суперечок. Чи не один із найголовніших чинників такої взаємодії – прагнення будь-яким способом довести перевагу свого роду. Чи обумовлюється це закладеними інстинктами, чи протилежними поглядами, чи цьому взагалі немає логічного пояснення, визначити важко. Однак не дивно, що жінки проявляюсь себе значно активніше, адже процес емансипації в більшості з них розпочався близько 150-ти років тому.

Від американки Абігейл Сміт Адамс із відомою фразою на вустах:«Ми не почнемо підкорятися законам, у прийнятті яких не брали участь, і владі, яка не представляє наших інтересів», – до обездоленої, замордованої рабині. Від француженки Олімпії де Гуж, жертви гільйотини, із гаслом: «Якщо жінка гідна зійти на ешафот, то вона гідна увійти і до парламенту», – до безправної, пригнобленої селянки. У кожному куточку Старого й Нового світу прокотилася хвиля пробудження та звільнення від соціального клейма під назвою «фемінізм».

Феміністський рух посприяв становленню прекрасної половини як повноцінних членів суспільства. І відчувши подих свободи, вони вирішують відігратися за кілька тисяч років гнітючої реальності. Здавалося б, подібна активізація жіночої діяльності в усіх сферах соціальної дійсності виправдовується століттями поневолення й дискримінації їхніх прав. Однак, усвідомлення того, що дії такого роду іноді не відповідають загальноприйнятим нормам міжлюдських відносин, губиться десь за переконаннями, сформованими на основі емоцій, почуттів та своєрідної логіки.

Особливості такого світобачення легко можна помітити, поспостерігавши за жінкою, що займає високу посаду. Емоційна нестабільність, дисонанс між сказаним і зробленим, постійні зміни поведінки, дії, що обумовлюються абсолютно «оригінальним» ходом думок. Занадто консервативно й стереотипно?

Можливо. Проте, в сучасному світі на противагу (чи всупереч) такій поведінці дам формується новий тип чоловіків. Кудись зникає рішучість, мужність у прийнятті рішень, прагматичність, своєрідна мудрість. Ніби ті риси, яких жінки з таким задоволенням позбулися, викинувши їх у помийну яму історії, чоловіки знайшли, підібрали й присвоїли собі. Певно, для того, аби зберегти рівновагу у Всесвіті.

Саме тому виникає величезна складність в об’єктивному висвітленні та змалюванні портрета шефа-чоловіка та шефа-жінки. Адже, даючи характеристику людині (незалежно від гендерних ознак), мимохіть наштовхуєшся на її резонанс із устроєм сучасного світу, де встановлення якихось меж можна вважати даремною, якщо не абсурдною, справою.

У кожного своє бачення щодо того, перед ким відповідати за холодну каву, недописаний звіт чи непрезентабельний вигляд. Якщо в начальства немає настрою (не беручи до уваги його фізіологічні особливості) – проблема статі не виправдає форму і міру покарання, накладеного на Вас.

Сергій СЕМЧУК