Сучасна українська література – це така річ, у якій неможливо окреслити якісь загальні тенденції чи спрогнозувати подальші шляхи її розвитку. Усе більше нагадує вона божевільну химерну істоту, і якщо ти наважишся заявляти, що зрозумів її психологію та особливості поведінки, то вже наступної миті дуже пошкодуєш про це. «Сучукрліт» – це явище, яке вимовляється одним словом і ховає під собою безліч сенсів, що поєднуються в одну незбагненну, зовсім не досконалу, але від того ще цікавішу й привабливішу картину. Ні, швидше це нагадує якесь аматорське графіті на стінах недобудованих висоток. Але найбільші пророцтва, як сказав Іздрик, написані на стінах шкільних туалетів.

Серед усього цього новітнього літературного хаосу час від часу виринають особливо яскраві, несподівано проникливі автори, чиї книжки зазвичай не затримуються довго на полицях книгарень. Вони відіграють особливу роль у літпроцесі, показують те, чого раніше ніхто не помічав, або просто говорять про забуті речі новими, іншими словами, які розуміють усі (або майже ніхто). Тим не менше, їхня гра захоплює не тільки їх самих, і зупинитися потім уже практично неможливо. Це стає обов'язком, тому що вони розуміють, що ніхто, окрім них, не скаже ЦИХ речей, не оприлюднить секретних матеріалів. Багато хто піднімає білий прапор, але найвитриваліші залишаються на полі битви, де кулями слугують літери. Одним з таких вояків є Михайло Бриних.

Його перша повість під назвою «Електронний пластилін» вийшла в 2007 році у київському видавництві «Факт» у серії «Exceptis excipiendis». Беручи книгу до рук, був майже переконаний, що це чергова розважальна постмодерна історійка з нехитрим сюжетом, яка легко читається за один вечір. Натомість уже з перших сторінок почало виникати враження, ніби автор спробував сфотографувати за допомогою цього тексту перетікання процесів своєї схибленої свідомості. Це вже потім, ближче до кінця, ми здогадуємось, що так і потрібно, і свідомість у нього цілком нормальна, просто він володіє здатністю мислити глобально й аналізувати будь-що, ніби перемикаючи важіль і перевтілюючись у різних персонажів. Спочатку їх четверо: Коля, Корова (Машулі), Шарнір та Іван Гаккерель. Кожному з них письменник дає свою суб'єктивну оцінку, змальовуюючи не зовсім у вигідному світлі й підкреслюючи переважно негативні риси героїв. Щодо останнього він взагалі зазначає: «Про таких варто розказувати або нічого, або все у найдрібніших деталях». Але, перегорнувши наступний десяток сторінок, стає зрозумілим, що розповідь ведеться саме від Івана. І він видається вже зовсім не таким нудним і пересічним, як про нього говорили спочатку. Цей прийом зайвий раз засвідчує, що герої тексту в будь-який момент можуть вийти з-під контролю. А ще цікавіші речі відбуваються, коли головним персонажем стає сам автор. Тоді можна говорити про його одночасне перебування в декількох реальностях, розчленування свідомості й подібні незбагненні речі. Не уникнув цієї пастки, очевидно, і Михайло Бриних, хоча й намагався приховати себе під різними іменами.

Особливістю «Електронного пластиліну» є те, що автор час від часу робить спроби сам аналізувати процес свого писання, коментувати той чи інший прийом і досліджувати його ефективність. Він торкається основи, підвалин постмодерного способу писання текстів і застосовує найкращі з його досягнень у своєму. Михайло Бриних запитує себе, скільки ж має бути героїв у сучасному романі. І відразу відповідає: звісно ж, один – ти сам. Напевно, тому останнім часом дедалі популярнішим стає діаріушний жанр. Щоденники завжди пахнуть відвертістю, тому й привертають особливу увагу.

Варто зазначити, що повість позбавлена сюжету. В принципі, це цілком відповідає запитам і традиціям сучасної літератури. Але якщо постаратися і докласти певних зусиль, то цей багатостраждальний сюжет все-таки можна зліпити докупи завдяки надскладним мисленнєвим операціям. Річ у тому, що він розкиданий по всьому тексту в неймовірному хаотичному порядку і ніби не передбачає ніякої цілісної картини. Але досвідчений читач повинен знати, що під цим криється щось набагато серйозніше, аніж гра.

Загалом, усе можна звести до сучасної технологізованої метафори – комп'ютерної програми. Звісно, вона може давати збої, неправильно функціонувати й глючити, уражатися вірусами й таке інше. Більше того: потрапивши туди, ти ризикуєш не повернутися ніколи, постійно проникаючи в нові виміри, долаючи різноманітні перешкоди і щоразу втрачаючи пам'ять про минуле. Таким чином Михайло Бриних спробував якнайточніше відтворити модель світобудови, яку вже неможливо контролювати. Ми постійно стоїмо перед вибором, маємо можливість самостійно обирати свою роль, ім'я і навіть стать, але сутність при цьому змінитися не може. Мабуть, саме тому автор називає одного зі своїх героїв-чоловіків Марусею Чурай. Цілком можливо, що його образ мав виглядати зовсім інакше і відповідати йменню, але все-таки це не відіграє важливої ролі. І автор переконує нас у цьому, змушуючи дочитати до кінця.

Повість закінчується дивовижною катастрофою. На перший погляд все видається не таким уже й незвичайним: потяг сходить із рейок і всі пасажири разом із машиністами та провідниками гинуть. Але згодом виявляється, що всі вони вже раніше помирали – кілька днів або й місяць тому. Проте тіл їхніх не виявилось у жодному морзі. Це дивне воскресіння-переродження-і-знову-смерть автор застосовує для того, аби показати, що загибель не може позбавити нікого від його ролі й функцій у цій божевільній програмі, якій властива безвідповідальність. А розслідувати цю неймовірну справу доручають (кому б ви думали?!) тому ж таки Гаккерелю, але вже в образі поважного майора Гаківа. Так часто буває: найдрібніші деталі і персонажі насправді виявляються найсуттєвішими.

«Електронний пластилін» нагадує фотоальбом із чудернацькими світлинами, розкиданими абияк, не в хронологічній послідовності, тому простежити за певним розвитком і градацією сюжетних ліній вам не вдасться. Але можна спробувати уважніше придивитися до смішних пластилінових фігурок і побачити, що вони мають очі й губи, вуха й ніс – усі необхідні для повноцінного життя речі. Зрештою, можна почати розмовляти з ними і вчитися на їхніх помилках. А якщо вже бути відвертим до кінця, то дуже ймовірно, що в комусь із них ви впізнаєте себе.

Творчість Михайла Бриниха зовсім не схожа на літературу. Їй можна приписати ознаки досліджень, рефлексій, анекдотів, притч і промов. Ці книги  навряд чи колись вивчатимуть у школі. Вони радше схожі на гру, таку собі забавку автора зі словами і смислами, у якій він і сам, напевно, може загубитися. Але все це створює окремий самобутній всесвіт, подорожувати в якому досить-таки цікаво. І не потрібно ніяких спеціальних засобів пересування. Це буде щось схоже на сон, дуже химерний, іноді навіть страшний, але правдивий. Будь-який сон – це продовження життя. Можливо, він навіть більше наближений до реальності. А подорож чужими снами – це ніби погляд зсередини. Багато чого залишається незрозумілим, але завжди можна заплющити очі і подивитися ще раз.

Сергій ШКАБАРА