Сучасна українська література – це така річ, у якій неможливо окреслити якісь загальні тенденції чи спрогнозувати подальші шляхи її розвитку. Усе більше нагадує вона божевільну химерну істоту, і якщо ти наважишся заявляти, що зрозумів її психологію та особливості поведінки, то вже наступної миті дуже пошкодуєш про це. «Сучукрліт» – це явище, яке вимовляється одним словом і ховає під собою безліч сенсів, що поєднуються в одну незбагненну, зовсім не досконалу, але від того ще цікавішу й привабливішу картину. Ні, швидше це нагадує якесь аматорське графіті на стінах недобудованих висоток. Але найбільші пророцтва, як сказав Іздрик, написані на стінах шкільних туалетів.

Серед усього цього новітнього літературного хаосу час від часу виринають особливо яскраві, несподівано проникливі автори, чиї книжки зазвичай не затримуються довго на полицях книгарень. Вони відіграють особливу роль у літпроцесі, показують те, чого раніше ніхто не помічав, або просто говорять про забуті речі новими, іншими словами, які розуміють усі (або майже ніхто). Тим не менше, їхня гра захоплює не тільки їх самих, і зупинитися потім уже практично неможливо. Це стає обов'язком, тому що вони розуміють, що ніхто, окрім них, не скаже ЦИХ речей, не оприлюднить секретних матеріалів. Багато хто піднімає білий прапор, але найвитриваліші залишаються на полі битви, де кулями слугують літери. Одним з таких вояків є Михайло Бриних.

Бензоколонка рідко коли була об’єктом моєї довіри. Тим більше, якщо йдеться про автозаправку, що розташована на шосе. Адже пригоди чи незвичайні події, які там відбуваються, можуть залишити масу здивування (часто малоприємного) та сотні сторінок записів у книзі скарг. Або ж літри бензину, себто його випари, в людських головних баках.

У новому романі Сергія Жадана «Ворошиловград» життя автозаправки не залишає ніяких записів у книзі скарг. Просто, її там немає. У крайньому разі, автор нічого про це не каже. І зрозуміло чому: у такому трилері, який розвивається навколо території автомобільного підживлення, не до усіляких там брошурок чи каракуль типу «Юра поїхав в Амстердам. Нам усім хана. Потрібно подзвонити Герману – він щось придумає».

     Ким є Ігор, герой нового (а за рахунком – другого) роману Олександра Ірванця «Хвороба Лібенкрафта»,– невідомо. Як і невідомо про саму хворобу, котра його одного ранку вразила, і яку він помітив саме у ванній кімнаті. Власне, ця невідомість не розповсюджується на два аспекти: назву та симптоми.

Я зачиняю двері, вимикаю телефон, закриваю вікна портьєрами, – словом, пориваю всі можливі зв'язки з навколишнім хаосом, – і поринаю в лабіринти чужої психіки. "Я замовляю спокій. Я замовляю тишу". Усе, що мені потрібно – це трохи світла. Саме так слід читати про Безсмертя.

Цього літа "Клуб сімейного дозвілля" зробив нам черговий подарунок – перевидав книгу Юрія Іздрика "АМ". Уже обкладинка роману засвідчує багатовимірність, непересічність його тексту й ігрову форму. Письменник зі сравжньою майстерністю постмодерніста запрошує нас у химерний світ своєї хворобливої уяви, і твоє завдання – знайти там себе.

Полотно роману якнайкраще відтворює відому концепцію "тут ітепер", адже персонажі несподівано перетікають з однієї новели в іншу, змінюючи свої імена, вік, а інколи навіть тіла. Таким чином, ми маємо змогу аналізувати одну і ту ж ситуацію з різних точок зору, чи то пак з різних поглядів (бо ніякої точки зору, згідно з тим же Іздриком, не існує).

Одним із найцікавіших моментів є мультиплікаційне олюднення автомобіля в новелі "Боро плюс", де читач спостерігає за позірно людським мисленням