Березень багатий на святкові дати: День письменника (3 березня), Жіноче свято (8 березня), Шевченківські дні (9-10 березня), Всесвітній день поезії (21 березня). Не встигли згаснути емоції від урочистостей з нагоди 40-річчя Вінницької обласної організації Національної спілки письменників України, як усі вінничани та поціновувачі творчості подільських письменників завітали на творчий вечір поетеси, піснярки Ганни Танасівни Чубач.

Українська поетеса – автор близько 60 книжок для дорослих і дітей, понад 300 ліричних пісень, музичної абетки «Алфавітні усмішки», музичної казки «Пані киця» та багатьох популярних абеток. За творчі здобутки пані Ганну нагороджено преміями імені Павла Усенка, Марусі Чурай, Семена Гулака-Артемовського, Євгена Гуцала та міжнародною премією «Дружба».

Наприкінці лютого поціновувачі української літератури святкували ювілей Лесі Українки – 140-річчя від дня народження поетеси. Наш університет теж не обминув цю дату. Так, за ініціативи гурту національно свідомої молоді ім. Д. Донцова, котрий вже майже рік діє в університеті, було організовано творчий захід «Я в серці маю те, що не вмирає…».

Власне, цей захід, як і багато інших, приурочених цій даті, у Вінниці відбувалися у переддень дня народження відомої літераторки – в четвер. Але, як зазначив на початку дійства аспірант кафедри української літератури Олександр Вешелені, це пов’язане з тим, що у п’ятницю важко зібрати потрібну аудиторію, тому для зручності усі святкування проходять у переддень.

Весняного погідного дня Вінницька обласна філармонія «Плеяда» запросила всіх охочих на вечір «Квіт Подільського слова», з нагоди Дня народження Вінницької організації Національної Спілки письменників України.

За годину до початку святкування у холі філармонії було презентовано виставку збірок поезій та прозових творів членів спілки. Зустрічі, привітання, розмови давніх друзів-колег після тривалої розлуки, щирі посмішки, теплі слова та фото на пам'ять. Кореспонденти та репортери налаштовували свої зорові та слухові рецептори, готували ручки з блокнотам і диктофони з мікрофонами, «плавали» поміж присутніх людей

На асфальт падали черешні, але здавалось, ніби то кришталеві горошини, що розбивалися на тисячі скалок і висипалися на моє обличчя.

А небо співало зорями, сміялося і плакало дощем, сірими тінями сповзало по будинках і розтоплювалось в калюжах. Легкий подих вітру лоскотав душу і дико здавлював серце. Щодня одноманіття, щодня темнота… Спогади… Не можу більше жити минулим, згадувати кожен свій щасливий день і плакати не слізьми, а кров’ю. Вже не вистачає сил, та я вірю, що зможу відновити своє минуле життя і ще х

На початку листопада студенти нашого університету зустрілися з поетом,бардом, перекладачем, математиком, дослідником історії, кліматології та етимології – Анатолієм Секретарьовим. Із ним у гості завітали викладач вінницької музичної школи – Олег Прокопчук та бас-гітарист гурту «Очеретяний кіт» Володимир Войчишин.

Після представлення студентам Анатолій Михайлович зауважив, що не вважає себе поетом: «Про те, що я поет, мені говорять люди. А я відповідаю на це словами Ньютона: «Не знаю чим я можу здаватися світові, але сам собі я здаюся тільки хлопчиком , який грає на березі моря...». Якщо і припустити, що я поет, то хіба що графоман» .

Гості виконали шість пісень, автором та співавтором яких є Анатолій Михайлович. Перед кожною композицією пан Анат

Усім відомо, що книги найкраще читати на парах. Це зовсім не те, що вдома, під ковдрою. На парі це приносить набагато більше задоволення, особливо коли мимоволі помічаєш заздрісні або здивовані погляди одногрупників.

Саме в такий спосіб я почав читати книгу німецького письменника Томаса Бруссіґа «Як хлопці стають чоловіками або чому футбол». Це невеличка повість, написана у формі монологу футбольного тренера. Але текст подекуди пересипаний ремарками, як у п'єсі, що додає йому більшої символічності. Одна з них – «Дивиться на небо» – зустрічається разів п'ять. (Якщо відверто, саме вона й змусила мене купити цю книженцію).

Повнощокий місяць підморгував своїм єдиним оком…

 А ми стояли навпроти, милувались один одним, намагаючись згладити двомісячну розлуку, яка лишилась позаду, і полегшити майбутню, тривалістю в півроку, чи, може, й ціле життя…

«Я так люблю тебе!», – горіли мої очі…

«Я так скучив за тобою…», – мовчали його уста.

Зорі стали добрими феями, зупинивши час, щоб ми не боялись ні півнів, ні перехожих…

І говорили, і мовчали, цілувались, ледь не плакали, і всюди залишали по три крапки…

Коли людина закохана, вона думає, що вона закохана. Навіть не так: людина думає, ніби думає, що закохана. Або ж думає, що внаслідок закоханості вона здатна думати про це…

Утім, чи можна взагалі говорити у цьому контексті про думку як таку? Якщо випити перед цим не один літр (бажане/необхідне обрати). Саме у такому стані можна щось комусь пояснювати та характеризувати те, що саме всередині бурлить гейзером, вибухає червоним попелом з вулкану, вистрілює з нечищеної вихлопної труби «бобіка», бабахкає у глибокому та майже нікому не видному кар’єрі, шипить гашеним вапном, вибивається на екрані повідомленням про загрозу зараження вірусом комп’ютера, скрипить ржавіючими дверима, летить вирваним стоматологом молочним з

Як це банально не звучить, але я в дитинстві мріяла про принца на білому коні. Звичайно, дитячі мрії так швидко не виходять з голови (навіть Фрейд щось там писав про збереження дитячих вражень у формі несвідомого у психіці дорослої людини) і надії на те, що я все-таки зустріну свого єдиного і неповторного, супроводжували мене досить довго.

Час ішов, а я ні благородного англійського джентльмена, ні засмаглого красеня з тілом Бреда Пітта, навіть простого щирого українського принца на білому коні, мерседесі чи BMW (варіацій щодо транспорту багато) не зустріла. Ви скажете: «Наївна!» – Я теж так подумала, і вирішила залишити це дурне діло. В результаті – цілеспрямована реалістка, яка не буде чекати благородного лицаря, щоб той врятував ї

Багато людей у наш час (особливо заможних і відомих) поновлюють свій соціальний статус за допомогою благодійності. Особливо часто це роблять люди творчі. Але не обов’язково потрібно мати купу грошей чи масу божевільних фанатів аби бути творчою чи благодійною, добродушною людиною. Саме такою і є Аня Вараниця, з якою ми мали честь поспілкуватися і дізнатися багато цікавого і нового.

Яким чином ти зрозуміла,що поезія тобі потрібна?

– Кажуть, що поет не той, хто пише, а той, хто не може не писати. Поезія- це невід’ємна частина мене самої. Це те, що дозволяє мені «тримати удар» у важкі моменти.