Мрія

Я б весною співучою стала!

Розмивала б ріка береги.

Розказала б усім, як кохала,

Як хотіла до тебе прийти.

 

Я б поля всі барвисто вквітчала,

Щоб пізнали усі цю красу!

І весняні б я квіти вплітала

В українську дівочу косу.

 

Я б встелила ліси килимами,

Свіжу зелень, пахучу й п'янку.

Я б навчала, щоб люди збирали

Босоніж в саду ранню росу.

 

Я б співала в гаю солов'ями,

Що зустріли квітчату весну.

Ніжно б сіяла злаки руками

У пробуджену землю від сну.

 

Не дозволила б сонцю палати,

Як палає улітку воно.

Щоби трави хотіли буяти,

Ясний дощ для них – наче вино.

 

Сині очі приємно здіймати

У безодню небес голубінь.

Якщо справді умієш кохати –

Весна завжди у серці твоїм.

Наталя ВОЗБРАНЮК

Мене манить глибинна краса неба,

Чарує і захоплює блакить.

У вишині там, схожий так на тебе,

Маленький янгол на хмаринці спить.

Згорнув амур свої тендітні крила

Й чекає поки сонечко зійде,

І з’явиться якась магічна сила,

Котра його на землю приведе.

Він спуститься блаженний, весь у сяйві,

Яскравим образом постане перед нами,

Розкаже, що потрібне, а що зайве,

Й вестиме нас незнаними шляхами.

Ми помандруємо в далеку давнину,

До нас минуле шепотом озветься,

Тебе я дуже міцно обійму,

І ти відчуєш, як моє співає серце.

А як з’являтимуться в небі тихі зорі,

Ми будемо з тобою міцно спати.

І прийде янгол, наче тінь прозора,

Щоб наш з тобою сон охороняти.

Яна СТРАТІЙЧУК

Мені байдуже

Очі в очі, на двох один подих,

І серця в унісон стукотять,

І байдуже, що потяг відходить,

І що сльози рікою біжать.

 

І байдуже, що думають люди,

І байдуже, що кажуть батьки,

Бо без нього життя вже не буде,

Я його, а він мій – НАВІКИ!

 

Ми квити

Сонце віку спішить до краю,

О, Життя, тебе восхваляю!

Бо ударами, що завдавало,

Не ламало, а гартувало;

Бо з діянь моїх всіх та справ,

що посіяв я, те й зібрав.

Бо я бачу вкінці дороги,

що розставшись з домом отчим,

в кров свої збиваючи ноги,

був Життя я сам тобі зодчим.

 

Хоч чорними здавались у безнадії ночі,

мені ж не обіцяло здійснити, що захочу.

І попри всі чорноти найкращі поривання

Вели мене у ночі освітлені коханням.

 

Любив. І мене любили. Сонце пестило ніжно ланіти.

Життя моє, ти мені миле. Люблю тебе! Хочу жити!

Амадо НЕРВО
(Переклала Катерина ДЕВДЕРА)

пів’яблука з’їв черв’ячок

півчерв’ячка з’їла синичка

півсинички з’їло кошеня

півкошеня з’їв бомж

півбомжа з’їла собака

півсобаки з’їла людина

півлюдини з’їв трунар

іншу півлюдини разом із півтрунарем

з’їли мікроби

півмікробів з’їла яблуня

ПАВУТИНА ДНІВ

Чому мені так важко й прохолодно?

Чому снують на небі чорні хмари?

Сказали: «Посміхатись – це не модно!»,

А що тоді, ходити як примари?

 

Наше життя – суцільна павутина,

І люди в ній у пастці, наче мухи.

Одвічна суєта і біганина.

Вже звичний поспіх. Лише жести й рухи.

 

А де ж слова? Вони давно відсутні!

Кому потрібні ці банальні фрази,

Якщо кусають, як ліниві трутні?

Хоч деколи й доводять до екстазу.

 

Ми кажемо, що в нас немає часу,

Щоб говорити щось привітне й гарне,

Та ображаємо свою-таки ми расу,

Тобто близьких і рідних. Власне марно

 

Кидаємо брудні слова на вітер,

А з ними і самих себе втрачаєм,

Перестають нас небо й сонце гріти.

А ми ще люди? Що ми означаєм?

 

Так день за днем. Ми зв’язані в тенета

Проблемами, які самі створили…

Питання часу: а Земля – планета,

Це та, на якій люди колись жили?

Ольга УРСУЛЕНКО

А з неба падають апельсини.

Знаєш, апельсини так падають,

коли кити підставляють спини,

коли я хочу тебе лише радувать..

 

А ще із неба сипляться вишні.

Знаєш, вишні так падають,

коли зайченята вдягають коричневий,

коли я тебе вічно згадую.

 

А ще із неба сиплеться щастя.

Знаєш,щастя так падає,

коли ти мене обіймаєш зненацька,

під коханими листопадами.

 

А ще із неба сиплються квіти.

Знаєш, квіти так падають,

коли мені хочеться буть твої світом,

у якому ти вічно буватимеш.

 

А ще,буває,серця звідти падають.

Ну,падають стрімко із неба.

Лови.Хай вони і серця не нагадують,

але там одне є.Для тебе))

 

Іванна СТАДНІК

Електрична лампочка – маленьке сонце.

Не засліплює. Не гріє. Лиш мовчить.

Її тіло – вдало спроектоване віконце,

за яким єдиний мешканець не спить.

 

Це – спіраль. Жива й завжди прекрасна

темряви володарка й нічних страхів.

Іноді така потрібна, іноді – невчасна:

електрична лампочка – маленький кошик снів.

 

Сергій ШКАБАРА

НАСТІЛЬКИ ПОРЯД

Я хочу розчинитись у сльозі

З отих очей, що дивляться в підлогу.

Не слухатиму крик перестороги.

Я порівну на шальках терезів.

 

Я меч Феміди у міцній руці,

Що ріже спрагле серце й пестить потім

Своїми оксамитами у злоті.

Чи вміють слухати прекрасні очі ці?

 

Я хочу розчинити у сльозі

Те серце, що тримає ніжний погляд.

Чому любов і біль настільки поряд?

І я між них на шальках терезів.

 

Я хочу щиро. Так, як можуть сльози.

Я можу слізно. А чи щирі ви?

О, меч Феміди, серце розірви,

Що любить. Щиро. Але плаче в осінь…

Віталія МАЗУР

Душа її рвалась у танець –

У пристрасний, вічний, п’янкий.

А тіло від того здригалось

Та сльози гарячі текли.

 

І пестили руки смугляві

Блідий, ще незайманий стан.

А губи холодні дрижали,

Що палко так їх цілував.

 

Та ніч – шалена злодійка

Украла весь розум людський.

Сплела їх навіки крадійка

У гріх божевільний земний.

 

Таня КОНДЕЛЬ