Коли ти зранку встаєш, з відверто гнітючим болем трохи нижче живота йдеш до туалету, зі запухлим обличчям та неприємним присмаком у роті потрапляєш до ванної кімнати і починаєш відчищати зубною щіткою вже не дуже білі тверді частинки, то в такі моменти дивитися в дзеркало, котре прикріплене над раковиною, хочеться хіба що збоченцю. Або недужій невідомою хворобою людині.

     Ким є Ігор, герой нового (а за рахунком – другого) роману Олександра Ірванця «Хвороба Лібенкрафта»,– невідомо. Як і невідомо про саму хворобу, котра його одного ранку вразила, і яку він помітив саме у ванній кімнаті. Власне, ця невідомість не розповсюджується на два аспекти: назву та симптоми.

     Щодо першого, то все зрозуміло – назва походить від імені якогось лікаря, котрий вперше описав хворобу. Що стосується симптомів, то виникає багато незрозумілостей: у хворих з’являються червоні плямки на повіках і… все. Здається, має бути ще щось, але цього «щось» просто не існує. Його не знаходить також Ігор під час репетиції нової вистави у місцевому театрі, де за сюжетом він повинен грати царя Едіпа в однойменній п’єсі. «Якщо це справді хвороба, – роздумує актор, – то крім плямок на повіках мали б бути ще якісь ознаки. Ну звісно, коли людина захворює, вона робиться слабкою, має підвищену температуру. Їй хочеться лежати й спати, спати… Ось ти зараз уже двадцять другий раз відтискаєшся від підлоги. Слабкості ти не відчуваєш. Спати тобі не хочеться. Температура у тебе нормальна. То коли ж почнеться хвороба?». А хвороба підкралася (можливо) з лопатою ще задовго до появи тих злостивих плямок, тільки цього Ігор не помітив. Навіть не так: помітив, але нічого не робив задля того, щоб не розділити страшну долю тих, кого помічали з почервонінням на повіках. А їх били. Били до смерті. Незважаючи на те, що ніхто навіть не здогадувався, яким чином Morbus dormatorius adversus (така назва хвороби) передавалася іншим.

     Проте, що він міг зробити? Що міг зробити актор в деградованому триступеневому шарі власного існування? У країні (без назви), де, внаслідок діяльності влади (без назви), заборонена релігія; мистецтво давно згнило, адже антична література – табу, а на розсуд народу ставляться п’єси робітничої тематики; у театрі «промоклий і водночас затхлий дух струменів і з-під сцени, і з усіх кутків зали для репетиції»; котів, які «були наче жінки» давно знищили; собаки – «ніби чоловіки» – стояли на порозі вимирання, адже влада побачила у них переносників хвороби; «…в країні… панував цей імлистий напівморок, просмолені трамвайні шпали, сочилися крізь сірий сніг липкими й тягучими шмарклями…».

     Що Ігор міг зробити у місті, якого немає навіть на карті та яке ізолювали внаслідок епідемії, у якому все похмуре та у сірих тонах? У місті, де люди готові вбити когось з червоними плямками, хоча той йде вулицею і нічого протизаконного чи аморального не робить, окрім як кліпає очима, від чого плямки на півсекунди відкриваються для всього світу.

     Що Ігор міг зробити у такому середовищі, щоби не розділити долю «епідеміків»? Ну, хоча би не погоджуватися за три додаткові оплачувані відпустки влітку йти на масове вбивство собак з допомогою лише лопати, чим повинна була займатися комунальна служба, а не «театральники».

     Як наслідок усього цього вкрай нагнітаючого становища, головний герой зранку після денного побоїща та вечірньої зради його дружини Лариси у сараї, що біля будинку, виявляє на повіках червоні плямочки. І протягом дня стає справжнім месником. Тепер він думає, як би це бути непомітним з тими «штукенціями». Але роздуми його не врятували, а навпаки – напустили туману (чомусь хочеться, щоб він був насичений червоними плямочками) у мозок. Впродовж дня Ігор вбиває молоду актрису Ларису, яка під час любовних утіх вловлює секундний кліп очей «співбесідника». Потім вбиває друга Віктора, згодом – маленьку дочку та дружину. І все це – наслідок тих плямок. Хоча, ті ж «червоняшки»…

     Та що це я? Хіба можна отак просто відкривати ворота до певних глибин під назвою «Глибина» перед читачами? Це ж чистої, а можливо, брудної води знущання та невідомі досі підсвідомі чи надсвідомі обшири буття, яке також Ігор бачить у ванній того скалозубого ранку та у річці наприкінці твору, стоючи на березі пліч-о-пліч з такими ж хворими на Morbus dormatorius adversus. Правда, як і всі інші хворі, бачить це лише тоді, коли заплющує очі чи у момент кліпання очима. І це Ігор розуміє протягом розгортання подій.

     Отож, Ігор, як і величезна кількість жителів цього міста, хворий. Чи можна все повернути назад? Чи є порятунок? Автор намагається відповісти на це запитання наприкінці твору, звертаючись до Держави і, що цікаво, називаючи її незадовго до того хвороботворним вірусом та мікробом: «Принаймні я особисто не знаю нікого, хто міг би уникнути твоєї покари. Але такі теж є. Тільки вони не живуть серед нас. Вони проживають… десь далеко звідси. Вони ведуть праведне, чисте, порядне життя, вони не захворюють на невиліковні хвороби, і їх нема за що карати. Всі покари, всі утиски призначаються нам – цій масі, цій багатолико-безликій юрмі, в якої тисячі ротів, тисячі носів і очей… Бо ми винні. Винні самим існуванням своїм».

     Отож, Ірванець ставить діагноз – хворі. Усі ми. Разом узяті. Без будь- яких питань. І навіть без відповідей. Проте не був би він Ірванцем та вже сучасним класиком, якби не підказав, що робити. «Дивись в глибину» – закликає він. Чи це допоможе? Невідомо. Хіба що людям з червоними плямочками на повіках, котрі рятуються тим, що дивляться на навколишній світ зі заплющеними очима і бачать його зовсім по-іншому.

     «Дивись в глибину» – просто благає автор. І робить це аж 49 разів. Саме стільки років йому було на момент закінчення написання роману. На щось натякає? Когось попереджує? Себе? Нас? «Вони будуть свідками якихось змін, якогось оновлення, – мислить автор думками головного героя у творі, – Ігор не знав, якого саме, і не дуже вірив у ймовірність оновлення, та все ж підозрював, у глибині [знову це слово] свого єства припускав його можливість». Головне, щоб Ірванець не наврочив. Хоча в цьому контексті слово «наврочити» має геть інше забарвлення. Аби воно лише було без червонястих плямок.

Сергій ЛЕФТЕР