Вінницький державний педагогічний університет імені Михайла Коцюбинського

Нульова сповідь

«Ми сильніші за смерть, але слабші за нас самих». Це саме та «Нульова заповідь» Оксани Вєліт. Книжка, яка викликала суперечливі враження, починаючи від «заржавілих образів» і закінчуючи містичними перформенсами та грубою, але вишуканою лінією кохання. Така собі романтична суміш із містикою, що «пахне» якимись постмодерними гонитвами за авангардом.

Вєліт О. Нульова заповідь. – К.: Факт, 2007. – 280 с.

Книжка справді захоплива, інколи нагадує психологічний трилер, але це досить вдало поєднується із плутаною динамікою, що містично захоплює. Дочитавши до кінця, відкрийте початок і прочитайте шість сторінок, – це продовження, навіть хронологічне, щось на зразок кульмінації на початку книжки, що дуже властиве детективам, але водночас це так звана метатекстова гра (до речі, зроблена продумано й доцільно).

     Сюжет побудовано на контрастах, стереотипах, містичних вкрапленнях, а також наповнений мареннями, коханням, навіть жахами, які доволі органічно доповнюють картини. Таке враження, що твір пишеться без задуманої фабули: просто на папір виганяються почуття (щодо цього – подвійні оплески). Якщо із психологізмом не складається, то почуття, розуміння їх та переживання, трохи несвідомий запис та інтимні вкраплення епістолярного стилю – просто чудові. З іншого боку, сюжет продуманий, інколи аж до неприємності, й це давить на авторку, а так звиклося до простоти, ба навіть справжності та неймовірної близькості. Листами, віршами, снами чи почуттями авторка, чи то пак, героїня близька до буденності. Разом з тим, вона настільки далека від звичайного існування, що вкотре змінюються пріоритети. І це, безсумнівно, заслуга авторки, яка взялася трансформувати стереотипи й прирівнювати людей до богів.

     Обов’язково треба згадати про «місто снів», яке є у творі магістральним, навколо якого все крутиться, вгадується. Це місто створив головний герой, Тарас, бог (але він цього дивним чином не пам’ятає). В цьому місті блукають коти, собаки, єдинороги й запахи, от тільки «не вистачає людей». Є два варіанти: або він усіх повбивав, адже працює (точніше, має покликання) снайпером, завдяки чому й познайомився з головною героїнею – Мальвою, (як і він – психічно неврівноваженою), або просто нікого не впускав у своє місто. Він живе і блукає, з’являється у снах, а головне – має своє серце, бо найвищим вважає «необмежену волю», втішаючи себе тим, що «є речі, як тривають вічно. Як, наприклад, самотність». Така собі екзистенційно приречена людина з нав’язаним способом існування. І тут уже зрозумілі кольори сірого й коричневого на кожному кроці, запахи та звуки «розламаної, мов шоколад, тиші» й запрограмована реальність учора, сьогодні – і то завжди не ким іншим, як самим собою.

     Місто є сном, воно з’являється у снах, чи ми з’являємось у ньому (в них?); воно – втілення самотньої волі, втілення бога (нехай напівбога), але це те, що належить лиш одному. Тому що цей один так вирішив. Місто стає причиною прощання двох рідних людей – брата й сестри.

     Юна героїня Мальва страшенно закохується в старшого брата. Коли той одружується, вона впадає в менінгітну депресію, аж поки знаходить іншого, схожого на «демона чи бога», який навчає її снайперського ремесла. Далі вбиває свою найближчу подругу – кішку Юнону, пізніше остаточно «їде дахом» і вбиває свого молодшого брата, бо «брат має бути лише один», тікає з дому, блукає в сомнамбулічних снах і знищує людей на замовлення: «вбивати їй подобалось». Увечері – вбивства, вдень – розмови з Конфуцієм, Лао Цзи, Магометом і «нашим любим» Володимиром Іллічем Леніним, який «по ідеї» мав бути в пеклі.

     Потім – божевільня для самогубців, де продовжуються блукання у снах і навідування мертвих дітей із цвинтаря. А далі – втеча, магічні зустрічі, шалене прагнення бути з коханим, котрий боїться Мальви, бо вона – найгірша господиня для його серця, яке може розбити й забрати волю, таку бажану, прокляту й важку, тому зраджує її і більше не дозволяє зайти у створене ним місто снів. Боги не є кращими за людей, зрештою, різниці, як такої, немає: ми всі «вбиваємо тих, кого любимо».

     Чомусь інколи виникає враження, що авторка робить усе, аби здаватись дорослішою, хоча, варто зазначити, книжка переконує в тому, що Оксана Вєліт – не юна дівчинка, яка пише про нездійснене кохання та романтичні ляпи а ля ґламур чи «я поріжу собі вени, якщо ти не повернешся». Тут усе по- дорослому, але якось відсторонено (принаймні так здається). Часом це втомлює, навіть розчаровує. Зазначу – повість (саме так позиціоновано твір, обсягом у 300 сторінок) читається дуже легко, незважаючи на певну заплутаність, зайвий психологізм, чи навіть глобалізм.

     Друга частина твору – розповідь про сина Мальви і (теоретично) Тараса. Теоретично – бо стається таке собі непорочне зачаття від індійського брахмана Магомета, якого послав Тарас тому, що Мальва хотіла від нього дитину. Сина звуть Коляда – такий собі напівсупермен-напівмесник, якого врешті, після вбивства матері, зґвалтування дівчинки та спалення дитячого будинку, запрошують до пантеону богів. І хто б ви думали? Сам Володимир Ілліч, якому не вистачає людей, аби ділити їх на табори й будувати оспіваний комунізм навіть у вимірі божества.

     Інколи просто чудово обіграні певні контрасти. З гумором, навіть «чорним», у дівчини, усе гаразд, а депресії – це вже певна дань молодіжному роману.

    «Спи маленький Коляда,
    Хай прийде тобі біда.
    Буде ручки вивертати,
    Буде ніженьки ламати.
    Твої очі уночі
    Хай повиклюють сичі.
    Люлі-лю, кукуріку,
    Спи маленький байстрюку», – співає мати синочкові.

     Де ще ви прочитаєте, щоб Магомет дав копняка Леніну? Де побачите картину, у якій янгол смерті стоїть поряд із ліжком; їжака із крилами, котрий залетів через вікно, гризе ногу, роблячи тисячі ран; філософські вчення Будди, Магомета, Конфуція, Лао Цзи та Леніна в процесі пиття горілки із пластмасової тари змішувались і виходило щось синкретичне?..

     Насолода, яку отримуєш від читання книжки, нівелює недоречності, котрі, скоріше всього, випадково допущені авторкою.

     Переконався, що нульова заповідь функціонує, про неї завжди слід пам’ятати, а ще краще – прочитати, аби трохи пожити в короткометражному місті снів. Воно того варте.

Василь ПАСТУШИНА