Бензоколонка рідко коли була об’єктом моєї довіри. Тим більше, якщо йдеться про автозаправку, що розташована на шосе. Адже пригоди чи незвичайні події, які там відбуваються, можуть залишити масу здивування (часто малоприємного) та сотні сторінок записів у книзі скарг. Або ж літри бензину, себто його випари, в людських головних баках.

У новому романі Сергія Жадана «Ворошиловград» життя автозаправки не залишає ніяких записів у книзі скарг. Просто, її там немає. У крайньому разі, автор нічого про це не каже. І зрозуміло чому: у такому трилері, який розвивається навколо території автомобільного підживлення, не до усіляких там брошурок чи каракуль типу «Юра поїхав в Амстердам. Нам усім хана. Потрібно подзвонити Герману – він щось придумає».

Незважаючи на відсутність таких записів, дзвінок Герман, брат Юри – власника автозаправки, все ж таки будить його о п’ятій ранку. «Телефони існують, аби повідомляти ними різні неприємності, – роздумує Жадан - автор вже на початку роману. – Телефонні голоси звучать холодно й офіційно, офіційним голосом простіше переказувати погані новини».

Попри такі висновки, дзвінок Кочі, партнера Юри по бензиновому бізнесу, все ж можна назвати приємним. Адже саме він повертає головного героя до міста, де пройшло його дитинство, – колишнього Ворошиловграда, –де живуть майже усі друзі, де він згодом проводить ретроспективу багатьох подій тих «гарячих» років.

Коли ж приїздить, вже згодом розуміє: тут є багато незрозумілостей, тому потрібно залишитися та з усім цим розібратися. В першу чергу, дізнатися, куди поїхав брат і головне – чому? Перетравлюючи це питання у голові, з’являються інші проблеми – більш матеріалістичні. Вони, ніби весь час доливають бензину до бензоколонки проблем головного героя. Рейдери, котрі хочуть відібрати автозаправку; похорони тещі Кочі, на яких Герман обплітається неземними, себто ванними утіхами з дружиною Кочі, Тамарою, та її сестрою-близнюком; баптистське весілля; незрозумілі дядьки у чорних костюмах; злі фермери з не менш злими лопатами; футбольний матч з колишньою командою проти колишніх запеклих спортивних ворогів – усе це супроводжує Гєру протягом роману. І все це він проходить, аби зрозуміти, чому ж брат одного дня просто зібрався, нікому нічого не кажучи, і поїхав в Амстердам. Прикол, якщо це так можна назвати, полягає у тому, що, внаслідок спільної подорожі з головним героєм, ти починаєш потрохи забувати про Юру.

Автор або зумисне, або ж не усвідомлюючи цього (ми ж будемо надіятися лише на краще) водить читача за ніс і ноги, закриваючи при цьому руками точку в мозкові, яка відповідає за переосмислення написаного. Тому, читаючи роман, потрохи розчаровуєшся у тому, що виділив свій час на читання цього тексту, адже Жадан весь час придумує якусь нову пригоду для Германа, не пояснюючи нічого про того вже (хочеться думати) містичного брата. Тим більше, що назва книги теж ніяким чином не пов’язана з тим, що прочитав.

Тут ми доходимо до того моменту, який, можливо, пахне деяким літературним занудством, але який не можна не оминути. Автор ділить роман на дві частини, що досить виправдано. Проте робить це більше за сюжетним критерієм, ніж за ідейним (смисловим). Тому, якщо б мав моральне право та електронну версію книги, обов’язково відділив би останні кілька десятків сторінок третім розділом, де перед читачем потрохи зникає бензиновий туман та фіранка на вікні в автозаправці. Правда, це робить сам автор, в деяких моментах навіть нав’язливо та банально просто. Втім, йому можна пробачити цю погрішність. Адже нарешті починаєш розуміти до чого все велося.

Починаєш відкручувати кран на бензоколонці. В той же час розумієш, що без допомоги друзів, з якими довгими роками не бачився, не зробиш цього – банально не вистачить сил, можливо, навіть не так фізичних, як моральних. Як і не вистачило би у Германа для подолання труднощів з рейдерами і всім тим лихом, котре його зустріло по приїзду до міста дитинства.

«Знаєш, що ламає більшість наркоманів?» – звертається пресвітер до Германа в уявній третій частині. Той, не встигаючи і кивнути, як священик відповідає сам: «Те, що кожен із них сам по собі… Звідси усі ці способи колективної терапії, які іноді дають результати». Після цього Гєрин співрозмовник пояснює останню фразу на власному прикладі, коли теж був наркоманом. Але вже згодом суперечить собі – саме найближче оточення людей допомогло йому вилізти з наркотичного відра. До схожого висновку доходить більшість другорядних героїв. Так, наприклад, Катя у листі до Германа пише: «Ми змушені рятувати тих, хто нам близький, не відчуваючи іноді, як змінюються обставини і як нас самих починають рятувати близькі нам люди».

Отож, одна друга\третя\четверта бензоколонки спільними зусиллями випорожнилася. Бензин, який залишився, можна викачати не лише з допомогою кількох додаткових пар рук, а й з допомогою невідформатованої частини мозку, котра відповідає за пам'ять. (Адже хотів би я побачити кількох друзів, які не пам’ятають про те, що вони друзі.) Тому для цієї «операції» потрібні бухгалтерські руки Ольги, яка під час розмови у лікарні з тим же Гєрою розповідає про її листування та обмін листівок з Ворошиловграда з німецьким піонером у часи СРСР: «Купувала цілі набори, вибирала ті, де було більше квітів, аби думав, що в нас тут весело. А тепер ось знайшла… Дивно, – сказала вона, – і міста такого вже немає, і хлопчик із Дрездена давно мені не пише, і все це було мовби не зі мною. Мовби в іншому житті… Інше місто, інша країна… Мабуть, ці картинки і є моє минуле. Щось таке, що в мене відібрали і примушують про нього забути. А я не забуваю, тому що це, насправді, частина мене. Можливо, навіть краща частина… ».

Стрілка циферблату на бензоколонці майже дійшла до червоної позначки, але вмить зупиняється. Єдине, що може повністю позбутися цього ящика бензину, – це брат, якого ні на автозаправці, ні навіть на сторінках роману ніхто не знаходить. Тому автор вкотре або зумисне, або ж не усвідомлюючи цього так і не пояснює навіть рідному братові, чому ж все таки брат Юра в один момент зібрав речі та поїхав в Амстердам.

Таким чином, не існує нічого, що б могло змусити остаточно звільнити бензоколонку від жовтавого нафтопродукту. Хоча… Хоча, можливо, нанюхавшись випарів бензину, котрий ми до цього відливали, можна буде допомогти стрілці, що на циферблаті бензоколонки, все таки дістатися червоної позначки. Головне – потрібно пам’ятати, що на випадок будь-яких побічних ефектів, на допомогу завжди прийдуть близькі люди, де б вони не були. Навіть у неіснуючому Ворошиловграді.

Сергій ЛЕФТЕР