Інтернет-часопис
| ОСТАННІ НОВИНИ |
| ОСТАННІ НОВИНИ |
| Головна » Статті » Провокація |
Питання взаємозв’язку літератури, а саме авторів і мас-медіа ми не без труднощів розглянули в минулому номері нашої газети, виявивши те, що принаймні сьогодні говорити про літературу крізь призму журналістики не тільки потрібно, а й необхідно. Керуючись тим, що ми розглянули лише дещо із цього воістину великого тематичного блоку як-не-як прогресуючої проблеми, навіть не так, прогресуючим питанням взаємовідносин цих творчих взаємовідносин, хотілося б хоч одним оком глянути на таку собі практичну журналістику, яку творять практичні письменники (принаймні такими хотілося б, як мінімум мені, їх бачити). Важко не помітити, що журналісти видають книги, письменники займаються журналістикою, при чому це набрало такого всепоглинаючого розмаху, що іноді стає просто не по собі. Глянемо зблизька. Нещодавно зробив експеримент. Виступаючи перед аудиторією, попросив, аби ті назвали всіх, кого знають із сучасних письменників. Всіх, хто був названий, записував на дошку. Кількість порахувати не додумався, але письменників із тридцять там було точно. Результат вразив самого мене, за небагатьма винятками, що, як ми знаємо, ще із часів Гегеля підтверджує правило, там були лише журналісти або принаймні ті, чиї публіцистичні твори так чи інакше, там чи деінде зустрічав. Цей експеримент мене не лише здивував, а й налякав. Чи то письменникові як такому не можна вижити у сучасному постмодерному дискурсі, чи то журналіст не може своїми статтями заробити собі на хліб з маслом? Не знаю. А що ще гірше – не знаю, кого звинувачувати. А хотілося б.  Не знаю, чи варто зараз робити перелік тих, хто, працюючи журналістом, пише книжки (типу А. Кокотюхи чи І. Роздобудько) та тих, хто, пишучи книжки, береться за публіцистику (Ю. Винничук чи той же Ю. Андрухович, для прикладу), треба сказати тут лише те, що переважна більшість письменників, незважаючи на свою кітчеву непокірність, все ж заангажовані у ЗМІ. Це важче не помітити, ніж помітити. При чому варто відмітити і те, що наші молоді письменники, саме молоді, а не молодіжні (це не настільки суттєво, проте все ж уточнимо), а їх багато і вони доволі різні, включаючи свої маленькі, але дуже горді амбіції, вирішують іти вверх, куди їх ведуть не стільки гроші, як мені здається, скільки бажання, аби їх читали, всі і побільше. Тобто тенденцію вловити неважко: молоді письменники в силу сякої-такої популярності пишуть публіцистику, яка, до речі, дуже добре читається. Що коштує написати кілька сторінок, коли ти видав уже третю книжку у якомусь доброму видавництві?! Є й навпаки, як вже зазначалося, ти пишеш багато усілякого, а тебе ніхто не помічає. «Ану, я напишу книжку, покажу, як повинен писати справжній володар підкореного Слова, зрештою, яка там різниця між публіцистикою і художністю. Де ж та слава і премії забарились…» І пише. А ми читаємо. І нам подобається. І це чудово. Гірше, коли справді чудовий журналіст «проколюється» на літературі й компрометує всю публіцистичну тусовку, в яку що не день приходять письменники та інтелектуали з «пакою» своїх книжок у руках. Найчастіше, власне, в цю тусовку вони приходять із міркувань заробітку. Такий собі взаємовигідний обмін між двома, не побоюсь цього слова, мистецтвами, присутній у такій нехитрій справі писання. Здавалося б, усе чудово, книжки пишуться і читаються, газети купуються і обговорюються, та от біда: мало-помалу зникає межа літератури і журналістики. Варто згадати лише роман Юрія Андруховича «Таємниця», написаний у формі інтерв’ю, або публіцистичні вставки Світлани Пиркало, або, зрештою, ті романи Іри Цілик чи Валентина Терлецького «про себе хорошого». Цілком можливо, що популярні мас-медіа витіснять літературу як таку на певні маргінеси, як сталося, наприклад, у Хорватії. Все це створює безліч розмов, запитань, непорозумінь та якісь незрозумілі дослідження. Ні, я розумію, із незапам’ятних часів публіцистика письменників була не лише важливою, а й необхідною у творчому доробку, але проблема вже вартує якоїсь суцільної синкретизації двох різновидів творчості. Особисто я цілком погоджуюся з Остапом Сливинським («Друг читача», № 18, с. 3), який стверджує, що мас-медіа покликані виконувати супровідну роль відносно літератури. Звичайно, варто говорити, що це є ідеальним варіантом, але, панове, кому, як не нам, читачам, визначати рамки того, що ми хочемо читати і того, що ми читаємо?! Актуально назвати, для прикладу, літературні журнали, які є, по-перше, журналами, а власне тому й періодичними виданнями, тобто вже стосуються журналістики, а по-друге, є літературними, тобто друкують усе, що якимось чином, пов’язане з літературою. Я не кажу, що це недобре, просто гарний приклад, тим паче, простежується контраст. Кардинальний висновок щодо цієї теми теж важко зробити, тому зупинимось на тому, що вкотре відмітимо вражаючу неподільність ЗМІ та літератури, принаймні в плані письменника і журналіста як осіб. Про позитив, як і негатив, до речі, говорити ще зарано. Підкреслимо важливість не втрачати цієї (язик не повертається сказати проблеми) ситуації з поля зору, спробуємо проаналізувати альтернативу і сьогоднішню ситуацію з літературою та крикнемо на весь голос, щоб все не лише було справжнім, а й воістину вічним, щоб не було соромно не лише перед предками чи правнуками, а й перед собою. Василь ПАСТУШИНА
| |
| Переглядів: 604 | Рейтинг: 4.5/2 |
| Всього коментарів: 0 | |
| Рубрикація | |||||||||||||
|
|
