Маленьке зжовкле тільце нещасного мертвого листочка безшумно прокружляло в повітрі і за хвильку приєдналось до таких же бездиханних тіл. Для нього життя скінчилося. Ось так приходить осінь – хитра, мов лисиця, тітонька із очима кольору диму і подихом кольору зими. Кажуть, вона ходить із пензликом, фарбує все довкола золото-червоним, видаючи себе за родичку літа. І здається, ніби ніколи не буде зими, ніби літо ніколи не закінчувалося… І поки ви тішитеся отим намальованим теплом, вона потроху обкрадає дні, скорочуючи їх щоразу на кілька хвилин. Лагідні пальчики сонечка все коротшають, кучугури листя все більшають, ціни на «живі» вітаміни все дорожчають, а контролери у трамваях все злішають…

     Прогулюючись алеями парку, з обережністю кішки оминаю листяні нагромадження – раптом там заховано «скарб», що його песик так старанно задряпував цілий ранок. Тепер і після нього залишиться «слід» на землі. Люблю песиків... Щось меланхолією запахло… Та ви не дивуйтеся – не можу терпіти осінь. Надто вже пафосно вона все порозмальовувала, аби замилити очі своєю неповторністю і вирвати рештки тепла із людських поглядів і думок. Яскравий обман подарував їй титул володарки незрячих душ – тих, які погасають разом із останніми сонячними променями, підживлюючись надією на нове потепління. І осінь нам його дарує, поділивши на порції, та вже й вони не здатні обігріти зжовкле серце того листочка і необачного песика.

     Осінь завжди наганяє на мене смуток. Не збагну, звідкіля він береться, але цей злий чарівник уміє так стиснути серце, що душу огортає невимовний жаль – за оцим теплом, за ніжно-зеленими барвами листочків, за квітами жасмину і конвалій, котрі одцвіли ще бозна коли… Все, що подарувало нам тепло, згадується восени. Згадуються усмішки на обличчях дітей, які ловлять руцями сонячних зайченят і «кидаються» ними у перехожих. Раптом і у тебе вцілять?! Ех, гарна то забава… А тут що ловити? Нещасного сухого листочка? Дайте йому спокійно провальсувати – він же танцює вперше і востаннє у своєму житті! А ви так спокійно обірвали його політ і байдуже кинули долу. Ви навіть не знаєте, що він помер у ваших руках, так і не пізнавши дотику землі, яку колись оберігав своєю тінню. Так і не зустрівся зі своєю коханою, тією, що давала йому життя…

     І все то осінь. Хоча, ви праві – не її вина, що у світі стало менше тепла, адже справжнє тепло живе у серці кожного з нас. Тепло – це любов, це посмішка, це надія, щира сльозинка, листи від рідних, подяка, п’ятдесят копійок, кинутих старцеві, надійне плече поруч, обійми, апельсиновий сік і карамель, йогурт зі шматочками полуниці, мамин в’язаний шарфик і бабусині шкарпетки, світлий погляд, вірші і цукерки… Осінь, наче негатив, проявляє справжність цього світу і лише якісні знімки стануть позитивом (позитив – це така штука, яка швидко поширюється і заражає лише тих, у кого в серці є промінчик тепла; побічні ефекти – неймовірна ейфорія та ха-ха-істерія).

     Так боляче вдивлятися в обличчя людей, з якими кожен день перетинаєшся на вулиці чи у транспорті, і бачити там лише байдужість. Стає соромно за тих, котрі лупцюють свою дитину, свою кровиночку лише за те, що необережна розбила якусь китайську вазу чи забруднила мамине нове шмаття. Осінь так вміло відкрила нам цю завісу правди. Хочеться посміхнутися і сказати «Дякую!». Хоча, все одно не люблю осінь. Ти вже пробач…

Віталія МАЗУР