Коли людина закохана, вона думає, що вона закохана. Навіть не так: людина думає, ніби думає, що закохана. Або ж думає, що внаслідок закоханості вона здатна думати про це…

Утім, чи можна взагалі говорити у цьому контексті про думку як таку? Якщо випити перед цим не один літр (бажане/необхідне обрати). Саме у такому стані можна щось комусь пояснювати та характеризувати те, що саме всередині бурлить гейзером, вибухає червоним попелом з вулкану, вистрілює з нечищеної вихлопної труби «бобіка», бабахкає у глибокому та майже нікому не видному кар’єрі, шипить гашеним вапном, вибивається на екрані повідомленням про загрозу зараження вірусом комп’ютера, скрипить ржавіючими дверима, летить вирваним стоматологом молочним зубом… Одним слово (пардон, вже не одним), щоб зрозуміти і заглянути (отже подумати) у ті, можливо, невідворотні процеси, які живуть у когось десь під лопаткою, у когось – в області шлунка, а в когось – нижче живота, потрібно й заглядати у відповідному стані очима.

Оскільки міцні алкогольні напої дозволяють купувати лише з 21 року, а автор цих рядків поки що не дійшов до цієї позначки, то спробую поглянути не мутними білками та зіницями. Але робити цього не буду. Адже існує два способи, якими можна про це говорити: негативний та позитивний. Якщо скористаюся першим способом, то одразу натраплю на контркритику, мовляв, нічого цей (потрібне підібрати) не знає про любов, кохання і все таке. Якщо говоритиму в жовтавому світлі, то скажуть: от збоченець. Тому краще змовчу та спробую ввести себе в мутний стан за допомогою семи тантр: к, о, х, а, н, н, я. Отож,

к-к-к-к-к-к-к-к-к-к

о-о-о-о-о-о-о-о-о-о

х-х-х-х-х-х-х-х-х-х

а-а-а-а-а-а-а-а-а-а

н-н-н-н-н-н-н-н-н-н

(знову)

н-н-н-н-н-н-н-н-н-н

(і)

я-я-я-я-я-я-я-я-я-я-я

Світло-рожеві вуса котів перед очима, які плавно перетворюються на біленькі, навіть дещо пухнасті, лапки. Торкаюся їх, аби відчути щось. Що саме – поки не знаю. Але ось воно: підіймається електрошоковим теплом з ніг до живота, звідти – до шиї та до звивистого кавалку. Переварюючись там у кожній сірій клітинці, тепло стає кип’ятком, який більше не хоче жити у замкнутому кістковому просторі, тому опускається десь в область ключиці. А далі – не може. Що його змусить опуститися нижче?

Можливо, трамвай, який щойно просигналив про відхід зі зупинки?

Можливо, зупинка «Зупинка», від котрої трамвай так швидко від’їхав, що сигнал не встигнув причепитися до його дверей?

Можливо, двері трамвая, звідки тільки що магнітним імпульсом у білій оболонці, себто у зеленому коконі, щось вийшло?

Дістаю ножиці, але такі – не гострі, щоб кокон не розрізати, а порвати. Вже сині шматки падають на підлогу, створюючи портал до підземелля. Заходжу туди малими повільними кроками хитрої чаплі і бачу там кімнату, комп’ютер, зашкарлуплені пальці та невидиму силу, котра молотком (теж малоймовірним) б’є по пальцях. Єдиний захист – котячі вуса. Ними й скористаюся…

Нарешті це допомагає кип’ятку опуститися нижче ключиці. Але він чомусь різко потрапляє нижче живота, а потім – знову до лопаток, згодом – повторює ці дії, і так кілька разів. Головне – щоб, потрапивши одного разу нижче живота, він не витік разом з усім лихом.

Може, для цього потантрувати?

                    Сергій ЛЕФТЕР