На асфальт падали черешні, але здавалось, ніби то кришталеві горошини, що розбивалися на тисячі скалок і висипалися на моє обличчя.

А небо співало зорями, сміялося і плакало дощем, сірими тінями сповзало по будинках і розтоплювалось в калюжах. Легкий подих вітру лоскотав душу і дико здавлював серце. Щодня одноманіття, щодня темнота… Спогади… Не можу більше жити минулим, згадувати кожен свій щасливий день і плакати не слізьми, а кров’ю. Вже не вистачає сил, та я вірю, що зможу відновити своє минуле життя і ще хоч раз побачити світло, не лише відчувати дотиком, але й бачити твої очі, спостерігати за веселкою і помічати, як роса грає на сонці кольоровими нитками, бачити милу посмішку дитини. Хоч одним оком глянути на яскраво-кукурудзяне коло місяця і зазирнути у дзеркало теперішнього. Та поки це лише мрії, що не так давно були реальністю.

Навіть не могла уявити, як живуть люди, які не бачать сонячного світла. Вони неймовірно сильні,  я навіть захоплювалась ними, аж поки не втратила цей дар сама. Тепер уже розумію, що це дар, хоча раніше не вважала його чимось дивовижним. Я не помітила, як потрапила в міцну петлю і втратила зір. Мої очі наче хтось виколов, випалив кислотою, при чому роблячи це поступово. Мій зір танув, наче свічка, вмирав – і зник. Одного ранку я прокинулась і побачила… темряву. Боже, якби ж я знала це раніше, я б ловила кожен сонячний промінчик, я б насолоджувалась фарбами природи, і майже б не перебувала у квартирній коробці, не замикалась, а насолоджувалась даром сприймати світ очима. Я кричала криком фурії, хотіла рознести все, знищити і померти, та вирішила спробувати жити далі, адже я сильна.

Подобалось, коли червона горобина падала на білий сніг, милуватись золотом осені. Зараз відчуваю лише її тихий подих і дивний шелест, ловлю душею сонце і ховаю в скриню спогадів.

Як же боляче, та біль ця, скоріше від самотності, незахищеності, боязні відчувати. Але диво – втративши зір, я не втратила внутрішнього чуття, знову вчуся бачити, правда вже серцем. Це так важко, але вірю, що зможу, тільки б не гасло полум’я надії.

Інколи, можливо, було б краще, щоб усі люди почали бачити серцем. Очі часто не бачать головного, не помічають справжньої суті, бо їм перешкоджає зовнішня оболонка, часто приваблива, а всередині – повністю гнила. Тепер зрозуміла єдину істину – ми зрячі, коли насолоджуємось життям, помічаємо радість у кольорі, а сліпі, коли просто існуємо і не радіємо новому дню, вважаючи життя прокляттям і нескінченними стражданнями. Так хочеться побачити сонне рожеве небо, хоч на секундочку, впасти в його обійми і купатися в синіх хвилях моря. Та життя змінило звичні нитки на невидимі павутини, залишивши незавершену вишиванку в моїй пам’яті. Я вчуся бути живою серед мертвих, шукати таких як я і оживляти інших.

Віта СТЕПАНКІВСЬКА