Сірі люди поспішають сумними вуличками. Швидко, автоматично усміхаючись назустріч один одному, проходять повз сірі будинки. Люди схожі на мурах. Дивні такі мурахи, які мріють, думають, люблять, ненавидять, але ховають свої почуття, щоб здаватись сильнішими перед такими ж мурахами. І я мураха…

Раптом розноситься удар, ще один і ще. Потім одна крапля опускається на розжарений асфальт, а за нею інші. Гроза! Я так чекала її, тепер я вільна, я можу заплакати.

На початку листопада студенти нашого університету зустрілися з поетом,бардом, перекладачем, математиком, дослідником історії, кліматології та етимології – Анатолієм Секретарьовим. Із ним у гості завітали викладач вінницької музичної школи – Олег Прокопчук та бас-гітарист гурту «Очеретяний кіт» Володимир Войчишин.

Після представлення студентам Анатолій Михайлович зауважив, що не вважає себе поетом: «Про те, що я поет, мені говорять люди. А я відповідаю на це словами Ньютона: «Не знаю чим я можу здаватися світові, але сам собі я здаюся тільки хлопчиком , який грає на березі моря...». Якщо і припустити, що я поет, то хіба що графоман» .

Гості виконали шість пісень, автором та співавтором яких є Анатолій Михайлович. Перед кожною композицією пан Анат

Усім відомо, що книги найкраще читати на парах. Це зовсім не те, що вдома, під ковдрою. На парі це приносить набагато більше задоволення, особливо коли мимоволі помічаєш заздрісні або здивовані погляди одногрупників.

Саме в такий спосіб я почав читати книгу німецького письменника Томаса Бруссіґа «Як хлопці стають чоловіками або чому футбол». Це невеличка повість, написана у формі монологу футбольного тренера. Але текст подекуди пересипаний ремарками, як у п'єсі, що додає йому більшої символічності. Одна з них – «Дивиться на небо» – зустрічається разів п'ять. (Якщо відверто, саме вона й змусила мене купити цю книженцію).

Повнощокий місяць підморгував своїм єдиним оком…

 А ми стояли навпроти, милувались один одним, намагаючись згладити двомісячну розлуку, яка лишилась позаду, і полегшити майбутню, тривалістю в півроку, чи, може, й ціле життя…

«Я так люблю тебе!», – горіли мої очі…

«Я так скучив за тобою…», – мовчали його уста.

Зорі стали добрими феями, зупинивши час, щоб ми не боялись ні півнів, ні перехожих…

І говорили, і мовчали, цілувались, ледь не плакали, і всюди залишали по три крапки…

Бензоколонка рідко коли була об’єктом моєї довіри. Тим більше, якщо йдеться про автозаправку, що розташована на шосе. Адже пригоди чи незвичайні події, які там відбуваються, можуть залишити масу здивування (часто малоприємного) та сотні сторінок записів у книзі скарг. Або ж літри бензину, себто його випари, в людських головних баках.

У новому романі Сергія Жадана «Ворошиловград» життя автозаправки не залишає ніяких записів у книзі скарг. Просто, її там немає. У крайньому разі, автор нічого про це не каже. І зрозуміло чому: у такому трилері, який розвивається навколо території автомобільного підживлення, не до усіляких там брошурок чи каракуль типу «Юра поїхав в Амстердам. Нам усім хана. Потрібно подзвонити Герману – він щось придумає».

Коли людина закохана, вона думає, що вона закохана. Навіть не так: людина думає, ніби думає, що закохана. Або ж думає, що внаслідок закоханості вона здатна думати про це…

Утім, чи можна взагалі говорити у цьому контексті про думку як таку? Якщо випити перед цим не один літр (бажане/необхідне обрати). Саме у такому стані можна щось комусь пояснювати та характеризувати те, що саме всередині бурлить гейзером, вибухає червоним попелом з вулкану, вистрілює з нечищеної вихлопної труби «бобіка», бабахкає у глибокому та майже нікому не видному кар’єрі, шипить гашеним вапном, вибивається на екрані повідомленням про загрозу зараження вірусом комп’ютера, скрипить ржавіючими дверима, летить вирваним стоматологом молочним з

Як це банально не звучить, але я в дитинстві мріяла про принца на білому коні. Звичайно, дитячі мрії так швидко не виходять з голови (навіть Фрейд щось там писав про збереження дитячих вражень у формі несвідомого у психіці дорослої людини) і надії на те, що я все-таки зустріну свого єдиного і неповторного, супроводжували мене досить довго.

Час ішов, а я ні благородного англійського джентльмена, ні засмаглого красеня з тілом Бреда Пітта, навіть простого щирого українського принца на білому коні, мерседесі чи BMW (варіацій щодо транспорту багато) не зустріла. Ви скажете: «Наївна!» – Я теж так подумала, і вирішила залишити це дурне діло. В результаті – цілеспрямована реалістка, яка не буде чекати благородного лицаря, щоб той врятував ї

Багато людей у наш час (особливо заможних і відомих) поновлюють свій соціальний статус за допомогою благодійності. Особливо часто це роблять люди творчі. Але не обов’язково потрібно мати купу грошей чи масу божевільних фанатів аби бути творчою чи благодійною, добродушною людиною. Саме такою і є Аня Вараниця, з якою ми мали честь поспілкуватися і дізнатися багато цікавого і нового.

Яким чином ти зрозуміла,що поезія тобі потрібна?

– Кажуть, що поет не той, хто пише, а той, хто не може не писати. Поезія- це невід’ємна частина мене самої. Це те, що дозволяє мені «тримати удар» у важкі моменти.

А жовтень вже своїми ручками холодними

Торкається плечей і рук, і губ.

Всі стомлені, засліплені тривогами,

Лиш вітер лист гортає. Книголюб...

У павутинні сірому застрягли посмішки,

Димляться розчаровані думки,

А Час знайшов собі новеньку подружку

І ввечері читає їй казки.

Її ім’я — це Вічність, не по-іншому,

Вона без жалю спогади краде

Й ховає їх у себе десь у припічку,

А дістає, коли вже Час прийде.

Веде нас жовтень у задуми й рішення,

Кидає нас самих у листопад.

І відчуваєм, як це — бути грішними,

І розуміємо — нема шляху назад.

Ніка ХОЛОДНА

     Олександр Дмитрук – наш земляк, автор та співавтор багатьох документальних книг. На літературній ниві  дебютував з історичним романом «Тризна». Історичний роман-хроніка «Іван Богун – полковник» –  друга вагома праця письменника.