Прогулюючись алеями парку, з обережністю кішки оминаю листяні нагромадження – раптом там заховано «скарб», що його

     Ніколи ніщо мене так не кликало до себе, як небо: можу годинами дивитися на небесну плоть і забувати про реальність, переміщуватися до іншого світу – для когось чужого та мого. Наче там народилася і за ним тужу. Небо… Ви колись чули, про що воно мовчить? Прислухайтеся до його мовчазного шепоту, вловіть ванільно-димовий смак його подиху. Люблю небо завжди. Кожен день. Небесна глибина жодного дня не буває однаковою. Щодня воно розповідає інші історії і по-іншому посміхається, та це є той генератор енергії, яку можна отримати з Всесвіту. Ви бачили молоде

ХII Міжнародний фестиваль фантастики «Зоряний міст» відбувся у вересні у Харкові. У заході взяли участь майже 70 письменників, а також представники видавництв, співробітники журналів і газет, літературні критики, перекладачі, художники та просто любителі фантастики. За словами голови оргкомітету фестивалю Миколи Макаровського, серед письменників було багато молодих авторів. Також у рамках фестивалю було зібрано понад 100 книг для дітей з інтернатів.

Лауреатами фестивалю стали Ольга Громико (Мінськ, Білорусія) за книгу «Год Крысы. Путница» в номінації «Цикли, серіали і романи з продовженням», Дмитро Казаков (Нижній Новгород, Росія) за книгу «Русские боги» в номінації «Велика форма» (романи), Олексій Кірсанов (псевдонім Юлії Гавриленко і Марини Дробкової) за книгу «Первый судья лабиринта» в номінації «Дебютні книги», Максим Чертанов за книгу «Герберт Уеллс» в номінації «Критика, публіцистика й літературознавство».

«Філософський камінь» отримав російський письменник і журналіст Михайло Успенський (Красноярськ, Росія).

***

Долі українських письменників ніколи не були легкими: за життя – утиски та заборони властей, нерозуміння сучасників, після смерті – перекручення, а то й повне забуття. Цвіт нації ламали, нищили, топтали, аби нащадки виростали безбатченками й покручами, ладними за шмат гнилої ковбаси продати рідну матір.

В наш час у життєписах більшості літераторів майже не залишилося білих плям, однак книги та статті про них продовжують виходити, часто дублюючи те, що опубліковано в попередніх виданнях. Водночас деякі постаті досі належно не поціновані, а їхні твори недоступні широкому загалу. Не кожному дослідникові під силу прокласти першу борозну на незораній ниві, тобто розшукати необхідний матеріал, тижнями просиджуючи в архівах та наукових бібліотеках, а найголовніше – зняти з творчості письменника ідеологічні ярлики, навішані в попередні десятиліття.

Для мене слово фемінізм у дитистві уособлювало лише ім'я Роза Люксембург. Хоча, особливого відношення до суто фемінізму вона не мала. Тітка була огрядною, років 50-ти, у залатаних панчішках, потертому костюмі і лакованих туфельках на низькому підборі. Роза завжди щось викрикувала, доводила. Вона бідно виглядала, але ж мала яке багатство у душі: розуміння потрібності жінки у світі! Як же високо сказано, як же високо скрикнуто...

Попри відчуття, як такого, більше нічого у грудях маленької огрядної тітоньки не вміщалось. Хоча, насправді, то просто було думкою, що жінка зазнає суспільної дискримінації, насамперед через приналежність до своєї статі. Невже тоді всі «античоловічниці» страждають коплексом меншовартості і на цьому підґрунті починають відстоювати якісь неіснуючи закони,права і уподобання?

«Антоніо Вівальді? Чи, можливо, щось таке ж повітряно-легке, як у Йоганна Баха? Ні, швидше Петро Чайковський!.. Не впевнена, але точно щось із класики». Намагаюсь підібрати акомпонемент під вальсовий танок осіннього листя. В уяві виникають повільні граціозні рухи, яким підігрує тужлива скрипка. Легенький вітерець – і увесь світ кружляє у танці.

Повітряний мотивчик переростає в оркестрову симфонію з виразними акцентами і швидким наростанням темпу. Жовті та червоні костюми ловлять

Якось так сталося, що коли залізничний потяг рушав з львівського вокзалу 19 вересня у напрямку Вінниці, не хотілося не те що слухати хропіння сусідів по купе, а й навіть читати будь-які книги. Не зрозумійте мене неправильно – я не порушив традицію брати в дорогу щось для читання. І тим більше не почав думати про збереження зору. Просто якимось чином вага книг, якими був набитий рюкзак, вплинула на внутрішній стан після чотирьох днів перебування на 17-му Форумі видавців. Хоча…

Хоча потрібно починати не з цього. Необхідно, мабуть, розпочати з того, що цьогорічний форум видавців у Львові обіцяв багато сюрпризів, новинок та ще однієї похвальної риси, котрої навіть «WORD» не може придумати. Тому й не дивно, що, начитавшись маси літератури та наслухавшись від знайомих про таку подію як форум, забажав і собі спробувати потрапити в Палац Потоцького, де й проводився з 15 до 19 вересня з’їзд двох сотень видавництв, трьох сотень письменників та десятки тисяч любителів книг з різних куточків світу.

Я зачиняю двері, вимикаю телефон, закриваю вікна портьєрами, – словом, пориваю всі можливі зв'язки з навколишнім хаосом, – і поринаю в лабіринти чужої психіки. "Я замовляю спокій. Я замовляю тишу". Усе, що мені потрібно – це трохи світла. Саме так слід читати про Безсмертя.

Цього літа "Клуб сімейного дозвілля" зробив нам черговий подарунок – перевидав книгу Юрія Іздрика "АМ". Уже обкладинка роману засвідчує багатовимірність, непересічність його тексту й ігрову форму. Письменник зі сравжньою майстерністю постмодерніста запрошує нас у химерний світ своєї хворобливої уяви, і твоє завдання – знайти там себе.

Полотно роману якнайкраще відтворює відому концепцію "тут ітепер", адже персонажі несподівано перетікають з однієї новели в іншу, змінюючи свої імена, вік, а інколи навіть тіла. Таким чином, ми маємо змогу аналізувати одну і ту ж ситуацію з різних точок зору, чи то пак з різних поглядів (бо ніякої точки зору, згідно з тим же Іздриком, не існує).

Одним із найцікавіших моментів є мультиплікаційне олюднення автомобіля в новелі "Боро плюс", де читач спостерігає за позірно людським мисленням