Повнощокий місяць підморгував своїм єдиним оком…

 А ми стояли навпроти, милувались один одним, намагаючись згладити двомісячну розлуку, яка лишилась позаду, і полегшити майбутню, тривалістю в півроку, чи, може, й ціле життя…

«Я так люблю тебе!», – горіли мої очі…

«Я так скучив за тобою…», – мовчали його уста.

Зорі стали добрими феями, зупинивши час, щоб ми не боялись ні півнів, ні перехожих…

І говорили, і мовчали, цілувались, ледь не плакали, і всюди залишали по три крапки…

Отак уже кілька років. Ми добрі знайомі, для всіх ми просто друзі; так, звичайно, друзі, що закохано дивляться один на одного при зустрічі, або опускають очі, щоб ніхто не дізнався, що є «ми».

Навіщо так мучитись і не бути разом??? Майже щодня думати, згадувати і грітися холодними ночами спогадами, хай навіть такими насиченими і солодкими…

Це дружба? Любов? Усе так просто і чарівно: тиждень тому я дуже хворіла, не бажаючи ні одужувати, ні навіть жити… А в якийсь день дізналася, що в органайзері долі через півтора тижні нам з ним запланована зустріч. Мабуть, заради цього я знайшла в собі сили скинути з плечей мерзенну хворобу – тільки б не виглядати жалюгідною і непривабливою, не розчарувати його. Цілий тиждень мене вигрівав подарований ним шарф, у снах ввижалися сходжені нами дороги, а на одинадцятий ранок нарешті прокинулась з думкою, що тепер все гаразд: хвороба відступила, бурі в душі стихли, а за вікном тиждень як немає дощу, дивно, що я це помітила не відразу, – ввечері ми побачимось!

Минуло ще кілька днів… Сьогодні досі немає дощу, хвороба здає останні позиції, а в душі замість осені святкує свій прихід саме «березень»…

Весна і любов – ці двоє мене ніколи не залишали, вони завжди грали з серцем у карти, змушували його хвилюватися і плакати, жодного разу не дозволили виграти, але кожен програш облаштовували так, що йому й самому подобалось…

Я зовсім не плачу. Навпаки – радію, просто це сміх крізь сльози – ми не разом, і ніколи не будемо – тут вона, моя справжня любов, у ритмі танго – сходитись і розходитись, зустрічі, розлуки, вічний страх: «а раптом це побачення останнє?!».

«Люблю! Я так тебе люблю! Не йди, благаю, я без тебе вже не можу…», – плакали безслізно мої очі.

«Не треба, мені теж нелегко, не цілуй мої руки, не прощайся, ніби назавжди…», – заспокоювали його сумні, але усміхнені.

«Пробач, коханий, я більше не буду, це просто мимовільна слабкість. Я завжди чекатиму на тебе… Завжди любитиму тебе…», – цілувала моя усмішка його щоки, обіймаючи і пригортаючись до його грудей. Він усміхався і ще сильніше притискав мене до себе…

А ніч, тим часом, вкривала нас крилами від холоду; місяць, замилуваний такою ідилією, моргав, що скоро вже ранок, а чарівні феї, відпустивши на волю час, пішли спати; залишились лише ті, що були, як і ми , закохані… Шоколадні дерева, покриті карамеллю кущі, мокра від хвилювання трава і чорні дроти, схожі на павутину над головою, навіть вітер затамував дихання, щоб нам не заважати – увесь світ завмер, спостерігаючи наше прощання. Темрява мала якийсь дивовижний денний відтінок, небо пускало своїх веселкових зайчиків, хоч ми й не помічали їх, та відчували присутність… І від того, мабуть, не було гіркого присмаку, а прощання було наповнене лише солодкою надією на майбутню зустріч, що не виснажить довготривалим очікуванням.

Останніми звуками були кроки, що з кожною секундою ставали все тихішими, і моє щасливе серцебиття: байдуже, що годинник почав відраховувати відрізок часу, що називається «не разом», головне, що на устах все ще відчувається поцілунок, а на руках його дотик.

Люблю…

І знаю, що він теж любить…

«Ми»! – хай навіть «не разом»…

Юлія ШЕВЧЕНКО