Незважаючи на літню спеку, котра цього року особливо запам’яталася, 14 серпня Вінниця стала літературним центром України. Можливо, у цей день – не єдиним у своєму роді. Але це не завадило поетам з різних куточків країни зібратися у столиці Поділля на Всеукраїнський поетичний фестиваль «Підкова пегаса – 2010». Власне, такий статус конкурсу підтвердили лише з десяток поетів, котрі не пожалкували власного курортного часу та завітали у Вінницю. Більшість же з письменників – вихідці Поділля.

Розпочався фестиваль ще зранку в одній із шкіл, де проводився попередній відбір учасників. Після цього «обрані» змагалися між собою за звання найкращого у центральному парку ім. Горького. Аби «розбавити» програму, до неї було включено виступи музичних колективів міста та театралізованого дійства. До речі, чомусь саме під час розважальної частини біля сцени збиралося більше людей, ніж безпосередньо під час читання поезій.

ПАВУТИНА ДНІВ

Чому мені так важко й прохолодно?

Чому снують на небі чорні хмари?

Сказали: «Посміхатись – це не модно!»,

А що тоді, ходити як примари?

 

Наше життя – суцільна павутина,

І люди в ній у пастці, наче мухи.

Одвічна суєта і біганина.

Вже звичний поспіх. Лише жести й рухи.

 

А де ж слова? Вони давно відсутні!

Кому потрібні ці банальні фрази,

Якщо кусають, як ліниві трутні?

Хоч деколи й доводять до екстазу.

 

Ми кажемо, що в нас немає часу,

Щоб говорити щось привітне й гарне,

Та ображаємо свою-таки ми расу,

Тобто близьких і рідних. Власне марно

 

Кидаємо брудні слова на вітер,

А з ними і самих себе втрачаєм,

Перестають нас небо й сонце гріти.

А ми ще люди? Що ми означаєм?

 

Так день за днем. Ми зв’язані в тенета

Проблемами, які самі створили…

Питання часу: а Земля – планета,

Це та, на якій люди колись жили?

Ольга УРСУЛЕНКО

А з неба падають апельсини.

Знаєш, апельсини так падають,

коли кити підставляють спини,

коли я хочу тебе лише радувать..

 

А ще із неба сипляться вишні.

Знаєш, вишні так падають,

коли зайченята вдягають коричневий,

коли я тебе вічно згадую.

 

А ще із неба сиплеться щастя.

Знаєш,щастя так падає,

коли ти мене обіймаєш зненацька,

під коханими листопадами.

 

А ще із неба сиплються квіти.

Знаєш, квіти так падають,

коли мені хочеться буть твої світом,

у якому ти вічно буватимеш.

 

А ще,буває,серця звідти падають.

Ну,падають стрімко із неба.

Лови.Хай вони і серця не нагадують,

але там одне є.Для тебе))

 

Іванна СТАДНІК

Електрична лампочка – маленьке сонце.

Не засліплює. Не гріє. Лиш мовчить.

Її тіло – вдало спроектоване віконце,

за яким єдиний мешканець не спить.

 

Це – спіраль. Жива й завжди прекрасна

темряви володарка й нічних страхів.

Іноді така потрібна, іноді – невчасна:

електрична лампочка – маленький кошик снів.

 

Сергій ШКАБАРА

НАСТІЛЬКИ ПОРЯД

Я хочу розчинитись у сльозі

З отих очей, що дивляться в підлогу.

Не слухатиму крик перестороги.

Я порівну на шальках терезів.

 

Я меч Феміди у міцній руці,

Що ріже спрагле серце й пестить потім

Своїми оксамитами у злоті.

Чи вміють слухати прекрасні очі ці?

 

Я хочу розчинити у сльозі

Те серце, що тримає ніжний погляд.

Чому любов і біль настільки поряд?

І я між них на шальках терезів.

 

Я хочу щиро. Так, як можуть сльози.

Я можу слізно. А чи щирі ви?

О, меч Феміди, серце розірви,

Що любить. Щиро. Але плаче в осінь…

Віталія МАЗУР

Душа її рвалась у танець –

У пристрасний, вічний, п’янкий.

А тіло від того здригалось

Та сльози гарячі текли.

 

І пестили руки смугляві

Блідий, ще незайманий стан.

А губи холодні дрижали,

Що палко так їх цілував.

 

Та ніч – шалена злодійка

Украла весь розум людський.

Сплела їх навіки крадійка

У гріх божевільний земний.

 

Таня КОНДЕЛЬ

Я ковтала твої сині очі

Та кусала губами шкіру.

Спокушала волоссям щоночі,

Та у щасті не йняла віри.

 

Смакувала твоїми руками,

Що торкались середини тіла.

Відривала хвилини мовчання

Та робила усе, що хотіла.

 

Випивала твій рідний голос,

Розривала ним крики мовчання...

 

Називалось це просто – КОХАННЯ.

 

Настя ЯКОВИШИНА

Ми йдемо в Єлисейські поля

 

Ми ніколи життя не збагнемо,

Хоч яким воно було б простим.

Лиш для того, напевно, живемо,

Щоб померти і стати ніким.

 

Лиш у згадках людей існувати,

Вибивати сльозу із очей.

Та із часом уже називатись

Тихим сном з неспокійних ночей.

 

Як вмираємо ми – нам байдуже,

Ми достойно діждали кінця.

Але тих залишаєм, що тужать, –

Наші близькі і рідні серця.

Ніколи не любив реклами. Ще більше не любив дивитися/слухати/читати рекламу якоїсь продукції, а потім її купувати. Особливо, коли виявляється, що зубна щітка з моторчиком годиться для шліфування деревини, солодка кольорова вода – для чистки заліза від плісняви та іржі, а страви з «Макдональдса» навіть свині не хочуть їсти. А куди діватися? – Потрібно довіряти людям. Тим більше, ми ж, як-не-як, частина суспільства, тому від реклами не відкараскатись.

Десь приблизно з такими аргументами  я пішов до книжкового магазину, аби купити збірку «Декамерон. Десять українських прозаїків останніх десяти років»,

Скільки бачила творчих особистостей на своєму короткому віку – сказати важко, проте щоразу замислювалася над простим, навіть дещо дитячим, запитанням – де ж народжується талант… Може, його знаходять у капусті? Чи добрий лелека, приносячи в домівку нове життя, дарує такий собі бонус? Ось ходила-бігала дитина, бавилася сонячними зайчиками і раптом заговорила віршами… Звідкіль воно приходить – оте омріяне натхнення… Недовго думаючи, вирішила запитати про це одну дуже талановиту дівчину.

         Отож, знайомтеся – студентка IV курсу інституту філології й журналістики Гомель Наталя. Саме цій усміхненій дівчині відомо звідки чекати натхнення і куди подіти думки, навіяні ним.