На власному прикладі Анастасія доводить, що працьовитість, наполегливість та прагнення до самовдосконалення – є запорукою успіху. А почалося все 23 листопада 1991 р. Саме тоді карооке дівча вперше заявило про себе світові. Анастасія запевняє, що ще з дитинства навчилася знаходити з усіма спільну мову.

– Мама розповідає, – з усмішкою говорить Настя, –  що я рано почала говорити. Десь у рік могла казати прості слова, чого вистачало для того, аби отримати те, що мені потрібно: і цукерку випросити, і увагу  привернути «дуже важливою розповіддю».

П’ятирічною дитиною, відчувши потяг до читання, попросила маму записати її до бібліотеки і щодня водити туди, набираючи оберемки книг. Бібліотекарі лише дивувалися щоденній відвідувачці. Зараз у бібліотеці дівчини можна знайти твори як українських, так і зарубіжних авторів: Ірен Роздобудько, Галини Вдовиченко, Януша Вишневського, Дейла Карнегі. З поетів обожнює Ліну Костенко, Миколу Сингаївського, Анну Ахматову та Роберта Рождественського. Сама також пише вірші.

У школі була активною. Добре навчалася. Часто була ведучою на шкільних вечорах та конкурсах. Для Насті школа – це перші кроки до дорослості, розуміння себе, перше кохання, перші перемоги та розчарування.

Коли дівчина навчалася в 10 класі, до школи завітали представники Вінницької газети «Кур’єр» і запропонували  директору школи відкрити гурток творчої молоді «Юні журналісти». Керівник цього гуртка запропонував Насті приєднатися до творчих однодумців.  Після першого опублікованого матеріалу на сторінках газети «Кур’єр» Анастасія зрозуміла, що хоче все життя віддати професії журналіста.

– Відчуття, коли бачиш свій матеріал на шпальті серйозного видання, ні з чим не порівняєш, – розповідає дівчина. – Дуже тоді цьому раділа.

В один момент дівчина чітко зрозуміла, що після 11 класу стане студенткою-журналісткою. Коли ж настав час подавати документи до ВНЗ, мама переконувала отримати вищу освіту в торгівельному, адже туди вступила на державне. Але Настя марила журналістикою…

Університет увірвався в життя дівчини яскравим водограєм емоцій, нових знайомств. Там отримала можливість практикуватися в радіо- та газетній журналістиці. Готувала різнотематичні програми на  радіостудії «Юнітон»; з двома подругами протягом двох років у прямому ефірі вели авторську програму «Ранок-підірванок». Незважаючи на те, що віддана газеті, по-особливому ставиться до радіо. Любить його за непередбачуваність прямого ефіру та живий голос.

Анастасія одразу заявила себе перспективною особою у колах студентів-журналістів. З першого курсу працювала кореспондентом та відповідальним секретарем університетської газети «Студентська територія». Вже через рік стала її редактором. Разом із  колегами Ольгою Урсуленко та Аліною Рудченко у листопаді 2011 гідно представила рідний часопис на Всеукраїнському конкурсі друкованих видань «Молодіжний акцент», повернувшись до Вінниці з переможним першим місцем в номінації «Студентська преса України». Найвищою (поки що) нагородою у своєму житті дівчина вважає ректорську відзнаку «Кращий студент педуніверситету – 2011». У 2012 р. дівчину прийняли до Національної спілки журналістів України.

На запитання: «Що відіграло визначальну роль у професійному становленні?», дівчина відповідає: «Любов до журналістики та близькі».

– За все, що маю і ще матиму завдячую найближчим людям – батькам та професійному наставнику, – розповідає Анастасія. – Мама з перших непевних кроків у професію стала моїм головним конструктивним критиком. Всі мої роботи «перевіряються мамою». Вона, як читач і як рідна людина, завжди об’єктивно вкаже на всі недоліки та недопрацювання. Намагаюся враховувати усі її зауваги. Дуже вдячна їй за терпіння і намагання зрозуміти мене.

Друга важлива людина, яка сформувала світосприйняття дівчини – її батько. Він є прикладом того, що людині дуже важливо навчитися розраховувати тільки на власні сили. Від його характеру дівчина «взяла» впевненість і розуміння, що ніхто не може заборонити людині жити краще, якщо вона цього справді прагне.

Своїм професійним наставником Анастасія вважає кандидата наук із соціальних комунікацій, доцента Віталія Гандзюка. Саме він був першим серйозним путівником у світі обраної професії. Його поради, підтримка та допомога – з одного боку, та вимогливість – з іншого, дуже їй допомогли.

– Вдячна йому за те, що завжди вмів вказати на помилки так, що запам’ятовувалося раз і назавжди, – говорить журналістка. – Одного разу Віталій Олександрович сказав: «Не варто ображатися на критику. Тих, хто працює багато і сумлінно – завжди критикують. Лише тому, що хочуть, щоб вони були ще кращими. Якби я не вірив у тебе, то залишався байдужим». Після цього розумію, що краще, коли твоя робота викликає негативну реакцію, аніж взагалі ніяку.

Анастасія мріє про справжнє щастя. Хоче реалізувати себе професійно, а також зустріти людину, яка б з розумінням ставилася до її журналістської пристрасті. Повага, надійність, вірність та розуміння – ось головні складові любові.

На запитання: «Чи маєш життєвий девіз?», відповідає: «Для різних ситуацій – відповідний девіз. Поділяю думку Жозефа Жубера: «Разум может подсказать, чего следует избегать, и только сердце говорит, что следует делать». Намагаюся дослухатися до голосу серця в усьому».

Журналістика для дівчини насамперед захоплення, а вже потім професія, робота. Вона отримує невимовний кайф від написання текстів, макетування номера газети, відбору тем, редагування, верстки сторінок.

Настя описує себе як справжнісінького трудоголіка:

– Журналістика – свобода мого «Я», моїх уподобань, світоглядних позицій, які можу висловити за допомогою слова. Не можу пояснити, чому люблю свою роботу. Але знаю, що для мене нема найбільшого щастя, аніж працювати до страшенної втоми. Навіть втомлюватися від роботи мені приємно. Впевнена, що без журналістики  відчувала б, що мені не вистачає чогось дуже важливого.