У житті кожного чоловіка нашої держави настає цей, сповнений урочистості та святковості, день. День, коли тримаєш у руках пожовклий клаптик державного зразка паперу, звідки дізнаєшся, що N-нного дня, о N-нній годині тобі «пропонують» прибути до військкомату. Відчуваєш, що невимушене запрошення зобов’язуєтебе, кров з носа, прийти вчасно. Тільки перешкода стихійного характеру або ж тяжка хвороба можуть стати на заваді, а інакше – обов’язково необхідно прийняти це «миле» запрошення.

Спочатку жевріє надія, що це всього лиш «оригінальний» розіграш, влаштований твоїми друзями. Проте подібна теорія занадто слабка, аби бути правдою, тому що у тебе найкращий вік у житті кожного чоловіка – призовний. Десь зверху вирішили, що ти вдосталь насолодився «гражданкой» та вже готовий до того, аби замість коханої, міцно тримати у руках автомат.

Згадується вираз ще радянських часів: «підеш служити в армію – станеш справжнім чоловіком!». Неприховану радість від того, що тебе забирають служити, можна зустріти хіба що в пропагандистських радянських фільмах 60-80-х рр. Згадайте Максима Перепилицю з однойменного фільму проводи новобранців на службу для села були другим святом після Різдва – настільки почесною вважалася служба в Радянській армії. За сюжетом, коли у громаді постало питання, чи гідний шибеник Максим за всі свої капості нести почесне звання новобранця, він почав благати: «Люди добрі, за що така кара? Не маєте права – не пускати мене в армію!».

Колись професія військового вважалася елітною, високооплачуваною, соціально захищеною. Той, хто не потрапив до армії, підозрювався оточуючими у фізичній неповноцінності. Наразі ж, потенційні новобранці, у більшості випадків, з різних причин надають перевагу «відмазці» від служби. Дехто жартівливо пояснює своє рішення тим, що не хоче носити коротку зачіску чи боїться залишити кохану без нагляду. Хтось стверджує, що йому не личить колір «хакі».

Значна кількість новобранців остерігається споконвічно існуючої армійської субкультури – «дідівщини». Спробуйте заманити в армію призовника, який передивився всі три частини фільму «ДМБ»! Хоча начальник відділу комплектування Вінницького об’єднаного міського комісаріату капітан І. В. Ліщук запевняє, що «дідівщина» в армії – пережиток минулого й з 2001 р. її викорінено повністю. Проте тривожні повідомлення про факти насильства в армії не перестають поступати у ЗМІ.

Більшість парубків не бачить перспектив у службі, вважає, що пустить рік життя на вітер. Чому ж із військовим призовом в сучасній Україні трапилася така складна ситуація, на відміну від радянських часів?

Розпад СРСР неминуче призвів до розпаду єдиного потужного оборонного комплексу та формування українських Збройних Сил. Україна стала незалежною у військовій сфері. Наші Збройні Сили зазнали багато реформ, проте стабільно характеризувалися дуже низьким рівнем фінансування. Вклад грошей у переозброєння армії, розвиток військової науки – скоріше міф, ніж реальність. Експорт на світовий рівень військової техніки набагато вигідніший, ніж переоснащення власних Збройних Сил. З одного боку, це добре, адже торгівля зброєю на світовому рівні – для держави питання великої політики та престижу. Проте, на якому б рівні не був експорт військової техніки, у власній державі її все одно немає: влада не вважає за потрібне оснастити новітньою технікою власну армію. Як приклад: за 20 років незалежності на озброєння армії не поступило жодного нового бойового літака.

Ці питання великої військової політики не до нас, а до державних чиновників всіх рівнів, які протягом 20-ти років стабільно ігнорують потреби власних Збройних Сил. Що нам велика політика, коли не вистачає фінансування на здорове харчування та належні умови проживання солдата! Кожна армія починається з окремого солдата, 18-річного парубка, який тільки закінчив навчання у школі. Що йому чекати від строкової служби? Може, він продовжить військову кар’єру за контрактом? Переваги контрактної служби очевидні: отримання житла, гідна зарплатня, висока пенсія... Але це тільки на папері, оскільки контрактна система в українській армії поширюється дуже малими темпами. Водночас у розвинутих країнах контрактна армія – це військо професійних бійців, де кожен солдат надійно захищений від суворих реалій життя системою пільг. Там не існує строкової обов’язкової служби: піде в армію парубок чи ні – залежить тільки від його внутрішніх переконань. Так і формується сильна, професійна армія з чоловіків, які добровільно вирішили взяти до рук зброю, щоб їхні рідні мали змогу тримати в руках квіти.

До речі, контрактну службу залюбки за власним бажанням проходять і дівчата. А в Ізраїлі жінки, нарівні з чоловіками, вважаються військовозобов’язаними. Це зумовлено певними історичними подіями та довготривалим військовим становищем у державі. В Україні військовозобов’язаними є всі парубки 18 років, незалежно від їхнього бажання чи небажання проходити службу. «А може, людина в душі – поет, більш того, пацифіст! Не може він сприймати війну в будь-яких проявах, він неефективний в армії! Що тоді?» – питаю в обласному військкоматі. На що мені відповідають: «Нічого, буде складати вірші про армійські будні». Так хіба це – справжня армія, де на строкову службу збирають врожай новобранців, щоб встигнути за 9 місяців навчити їх азам військової науки?

Наразі влада не займається активною пропагандою служби в армії, як у радянські часи: не знімають зворушливі фільми про почесне життя солдата в армії, не випускають агітаційні плакати. Влада не може серйозно зацікавити парубка службою, бо поки що не може нічого гідного йому запропонувати. Як же славнозвісний обов’язок перед Вітчизною? Хто стане на захист рідних та близьких у випадку війни, якщо не знатиме навіть, як збирається автомат?

Про військові справи розмірковувала
Аліна ВОРКУЄВА