Кожна людина приходить у цей світ для того, щоб написати власну історію. Акуратним почерком чи розмашисто, білим по чорному чи всіма кольорами веселки на небесному тлі – тут уже вирішуйте самі. І так літеру за літерою вписуємо своє існування у Книгу буття.

Трапляється, що одна з таких історій загубиться поміж тисяч інших, так і залишившись однією з тисячі, та є історії написані так вміло, щиро і сердечно, про які можна сказати «рукописи не горять».

  Коли земне існування людини обривається, як остання павутинка бабиного літа, залишається написана нею історія і пам'ять. А людина живе доти, доки живе пам'ять про неї. Безсмертним залишиться для нас ім’я Олега Валер’яновича Пасічника. Відійшовши у вічність, він не зміг на зовсім піти з наших юних сердець. Він не зміг залишити по собі бодай тіні неприємних спогадів, бо це єдине, чого він не вмів…

  Ніколи не знала людини з такою світлою душею, та й, мабуть, не зустріну більш ніколи. В кожному з нас Олег Валер’янович умів розгледіти особистість, вишліфувати її особливі грані. У кожному він підносив усе прекрасне, особливе, вірячи у чисті помисли, які робили нас майже янголами, а він для нас був святим. Чимало заслужив добра на цій землі, чимало несподіванок приносило йому життя, але жодного дня, жодної хвилини не сходила з його обличчя добра батьківська посмішка.

  Чи день народження у кого, чи гарний настрій, чи, не дай Боже, якісь негаразди – усе помічав Олег Валер’янович, завжди давав істинно батьківську щиру пораду. Де б він не був – усюди відчувалася ця атмосфера, притаманна людині з усіма великими літерами у слові.

  Чи можемо ми безкінечно розповідати про цю людину? Звісно, що так, але дуже важко говорити про Олега Валер’яновича у минулому часі. Так не повинно бути! Таких ран час не лікує! Таких людей більше немає…

  Так сталося, що хорошим людям дуже мало відведено часу на цій стражденній землі, бо вони заслуговують кращого життя. Мабуть, Вам  дуже добре там, Олеже Валер’яновичу. Ми знаємо, що Ви і досі допомагаєте своїм не завжди розумним учням. Ми знаємо, що Ви поряд. Але ми досі не віримо. Ви пішли так несподівано, і ми дуже на Вас збідніли…

Не засмучуйтеся через наші сльози і пробачте, ми ж бо знаємо, що Вам важко бачити їх на наших обличчях. Ви так свято вірили в кожного з нас, а ми так несправедливо опускаємо руки. Ви зуміли посіяти в наших наївних душах зерна мудрості, а ми уже бачимо в собі перші паростки. Вірте в нас, і Ви побачите з небесної високості маленькі зернятка добра. Це ми…

Віталія МАЗУР

Кожен із нас – крихітна гранула Всесвіту. Хтось більшого, а хтось меншого розміру. Та це не має значення, бо коли вир життя крутить нами, кидає в різні боки і щораз вигадує нові труднощі, то не кожен втримується на плаву…

Дуже рідко у своєму житі ми зустрічаємо людей, які по-справжньому щирі та добрі. Людей, які дарують радість та тепло душі просто так, не отримуючи натомість ніякої нагороди. Людей, які своїм словом, своєю порадою готові підтримати тебе. Людей не просто з великим серцем, а з величезним, сповненим любов’ю та щедрістю…

Мені (як і кожному, хто навчається чи навчався на спеціальності «Журналістика») таку людину у своєму житті пощастило зустріти. Це Олег Валер’янович Пасічник… Та, на превеликий жаль, доля так розпорядилася, що першого вересня його серце перестало битися…

…Таких людей, яким був Олег Валер’янович, мало. Це людина, яка випромінювала щирість та творчий запал, дарувала усе своє тепло студентам, до якої завжди можна було звернутися за допомогою чи за порадою…

[Шкода, що пошта не ходить на той світ. Хотілось би вірити, що за якихось невідомих нам причин Олег Валер’янович таки зможе прочитати цей номер «СТ», тому наступні рядки безпосередньо до нього, ніби час застряг на 31-му серпні…]

Для багатьох Ви стали натхненником. У кожному зі студентів намагалися розгледіти щось особливе, запалити іскорку творчості. Ви не обмежували нас жодними рамками, дозволяли творити вільно… Приносили нам солодко-цукерковий настрій, заряджали позитивом та щораз дарували дрібку щастя. Ви навчили нас вірити, вірити у справедливість та ніколи не втрачати надії. Зустрічаючи когось зі студентів у коридорах університету чи поза його межами, радо вітали і запитували, як справи. Ви ніколи не підвищували на нас голосу, не перечили і підтримували у всяких починаннях.

Завжди були усміхненим, впевненим та сповненим сил, навіть коли вам було боляче. І після чергової операції, повернувшись додому, не скаржилися на біль, а з нетерпінням чекали на гостину студентів. Ви повсякчас радо вислуховували нас і, коли це було потрібно, втішали…

Чимало нас навчили не лише в плані науки, а й як встояти на крутих життєвих поворотах. Навчили любити, сподіватися, вірити в дива і самим їх творити. Щиро дякую Вам від імені усіх студентів за все те істинне, добре, щире, позитивне, світле, радісне, відверте і справжнє, що ви нам дали.

…Кожен із нас мікроскопічна гранула Всесвіту, яку з часом вітер відносить у Вічність…

Таніка ГУРІН