Колись-то давно, не за нашої пам’яті, – мабуть ще й батьків і дідів наших не було на світі, жили собі хлопці, які вчились письма. Та й так гарно їх того вчили, що тільки за те знання роботу вони завжди мали. І була в них немала копійчина в кишені, і дах над головою, хата й коло хати. Голови у тих парубків були світлі, деякі з них ще й так хвацько вміли писати, що народ диву давався, як то таке можна вигадати й у книгу записати. А хтось із них ішов сам вчити письма людей. І мали вони велику повагу і шану народу.

Було то в давнину, вже й ніхто не згадає, коли…

Зараз людей теж вчать писати. Хтось у вчителі йде, інші – у журналісти, а деякі – одразу ж у письменники. Але чомусь переважно то дівчата. Ніхто не відає, як то сталося, що хлопці стороняться тієї професії. На наш інститут (ІФЖ), щоб перелічити хлопців одного потоку, вистачить пальців однієї руки. Деякі дівиці геть забувають, які ті парубки на вигляд, бо в групі нема жодного. Добре, що в групі журналістів хоча б один легінь завжди є, іноді щастить аж на чотирьох, але й те негусто. Сидять дівчата та й журяться…

Аж тут, як грім серед ясного неба, новина прийшла: хлопців-журналістів на першому курсі аж ШЕСТЕРО! Ти ба, як бува. Ще й спортсмени, медалісти, на техніці добре знаються. Дівчата оторопіли, як таке почули. Невже оповідки давні не брешуть? Чи то сталося щось таке, що професія та знову в повазі серед парубків, чи то хлопці якісь інакші пішли?! Гляди ж, як освояться, то й зрозуміємо. І не знати, як там буде далі, бо бувальщині нашій кінець!

А якщо серйозно – все змінюється в нашому житті. Хтозна, може, колись на фізкультурників одні дівчата будуть вчитися, а на ІФЖ будуть лише хлопці. То не суттєво. Головне, щоб їм подобалося вчитись. Першокурсники, бажаємо вам переконатись у правильності обраної професії і впродовж усіх років навчання у ВНЗ отримувати силу-силенну класних вражень, знайти хороших друзів, незалежно від гендерної приналежності.

Юлія ШЕМЕТ