В одну мить прочиненими дверима в кімнату ввірвався сірий спогад. Десь із глибин душі він щоночі тонкими нитками викочував клубок пам’яті, солодкі миті, мрії, слова і… сльози. Тепер він добрий, поволі повис, як дитя, на її шиї, потім зручно вмостився на плечі. Чергові судороги: поніс її у минуле, дав ковток вчорашнього щастя, а потім – пустоту. Ця рана боліла найбільше, крала спокій і сон, вешталася її буднями, разом з нею на кухні пила чай, годинами лежала поряд на канапі.

«Невже кінець?» – єдине питання, яке турбувало Лілі. І знову, наче в лихорадці, до неї приходив спогад. Згадалось, як маками шелестіли його губи на щоках, у волоссі, як трепетно гуділо всередині від доторків, як голубили його волошкові очі… Досі їй не вірилося у справжнє кохання, в щастя бути удвох, бути для когось і чиєюсь розрадою. Їхнє кохання було безкорисливим, пашіло рум’янцем на обличчі, гріло руки в кишенях, бродило вечорами спорожнілими алеями, сміялося і раділо весняній грозі і просто було поруч. Так, це те єдине, справжнє кохання…

Загорілося воно яблуневим квітом весняної ночі, рахувало зорі влітку, любувалося барвами парків, ковтало холодні краплі осіннього дощу, а взимку… відлетіло з вихором сніжинок, розбилося кристаликами на запотілому вікні. Зникло, забулося, втекло, залишило в серці справжній вогняний тартар, незагоєну глибочінь.

Є сьогодні. І це сьогодні – тільки біль… Біль, який завжди жив у Лілі, ходив слідом, торкався її обличчя уві сні, поглинав у роздумах, заплутувався у волоссі, зринав із очей. Вона засинала і прокидалася з ним, жадібними рухами намагалась відшукати його тепле тіло, і коли знов приходило усвідомлення самотньої втрати, дівчина огортала руками холодну перину, захлинаючись від болю…

Юджин завжди говорив, що від кохання виростають крила. Вони несуть його в обійми коханої, могутніми помахами розганяють печаль, навіюють солод почуттів. Так хотілося вірити в це! І Лілі вірила, до останньої миті знала, уявляла, була певна, що Юдж летить до неї на крилах білосніжного щастя. Берегла ці крила, ховала від світу, наче боялася, що однієї ночі він більше не прилине до її розчиненого навстіж вікна. Так і трапилося… Свої крила він залишив у шафі, а сам зник, зник з її життя. Тепер ці крила припали пилом, а до іншої він щовечора «летить» автівкою.

Залишки серця Лілі, скалічілого від розпачу, догорали в крихітному тілі. Ніщо не тримало її тут, каменем стали сірі будні. Завжди опівночі вона підіймалася з холодного ліжка, брела до вікна, відчиняла його і все-таки чекала, що він прилетить, раптово з’явиться, припаде до грудей, розтопить слізьми кригу душі і знову розквітнуть маки, проростуть волошки в погляді… Лілі просто чекала, а Юджин давно викинув свої крила.

Ось так у місячному сяйві на щоці Лілі назавжди залишилася сльоза, а за плечима виросли крила. Могутні, сильні і… чорні. Їхній пагін виріс із розбитого кохання, вони проросли крізь каміння розлуки.

Ще мить дівчина затрималась у квартирі, ковтнувши поглядом своє минуле, підвелась і зринула в небо, розбиваючи своїми крилами повітряні стіни. Лілі відчувала свою силу, клекотіла в розпачі, перед нею відкрився небесний простір. Летіла, летіла все вище і вище, доки не стала частиною завжди темної і завжди самотньої ночі…

«Дякую тобі за крила», – гукнула вона…

ЯЛЯ