Зацікавлення цим соціальним явищем прийшло до мене, відколи приїхала навчатися в місто. Чому, здавалось би, здорова на вигляд людина виходить на вулицю з простягнутою рукою? Чи є в неї родина? Чи мешкає вона з рідними? Як вони на це реагують? А може, вона самотня? А де ж тоді родина?

Що стало рушійним фактором того, щоб людина виходила до, скажімо, ринкових чи вокзальних площ і прохала шматочок хліба чи збирала дрібні гроші в консервну коробочку? Незнаходження відповідей на ці та масу інших питань підштовхнуло мене вийти на вулицю та поспілкуватися з цими «колоритними» жителями Вінниці.

Проводжу експеримент у будній день. Легкий мороз, можна казати, – екстремальні умови. Іду своїм щоденним маршрутом: від домівки до університету. Першою з означеної категорії населення зустрічаю пані Марію (вік: 61).

– Сиджу, бо сидиться. Якби була молода – то не так би все в своєму житті робила. Сама винна, що збираю зараз дрібні гроші на вокзалі.

Подробиці не бажає розкривати. На моє запитання, чи не холодно сидіти на картонній підстилці – заперечно хитає головою:

– Буває, що холоднувато. Але грошей же треба. То сиджу.

Цікавлюся, де ночує:

– В одному хорошому місці. Туди частину своїх «доходів» за день і віддаю.

Про величину «доходів» не розповідає.

Прямую далі. Одразу за рогом, біля банкомату, хлібної ятки та продуктового міні-маркету – бабуся, на вигляд років 70. Бачу її теж не вперше. Завжди з іконкою в руках, хреститься, плаче та благословляє всіх, хто чимсь допоможе. Від спілкування відмовляється.

У приміщенні залізничного вокзалу – старець в інвалідному візку, від якого на увесь хол розноситься не вельми приємний запах. Від панянки Оксани, що надає довідки на вокзалі дізнаємось, що той навіть ночує тут, хоча має формальне житло неподалік, оскільки забирає його туди одне бідне подружжя, яке ледве зводить кінці з кінцями. Звертаю увагу на обмотані ганчір’ям стопи чоловіка. «Жіночка з довідки» Оксана ділиться:

– Ноги в нього гниють. Того і такий сморід. А лікувати нема кому. Приходила міліція, виганяла його. Але через деякий час він знову повертається. Сідає біля батарей, розкладає візок і спить. А вранці їде десь, «на промисли».

Зацікавлена, підходжу до чоловіка та намагаюсь завести бесіду. У відповідь: брудна лайка із запахом перегару. Вибачаюсь, що потривожила, бажаю гарного дня та прямую далі.

Переповнений вінницький тролейбус. Хлопчина років дванадцяти з костуром. Ходить з торбинкою по салону та просить допомоги, обіцяючи своє персональне та Боже благословення. Зовнішність неукраїнська. Заводити розмову в громадському транспорті не ризикую.

Біля одного з найбільших ринків Вінниці зустрічаю сидячу жіночку. Ірина, 30 років. Біля неї – ящик. У ньому – декілька банкнот, кілька десятків монет, фото немовляти, аркуш паперу, на якому виведено маркером: «Памагите ребонку. Аперация. Нужна деньги». Поруч – неякісний ксерокс документа, завіреного печаткою. Розповідає крізь сльози, не називаючи імені:

– Дитинка моя це... Дуже важка хвороба крові. Дуже грошей треба багато. Чоловіка немає. Батьки повмирали, а це ж мій первісток! Треба життя зберегти. Роботи нема. Куди звертатися – вже й не знаю. Сиджу, жебракую. Дитина в брата. А я ж вищу освіту маю, а як нею скористатися в цьому випадку – не знаю.

Біля торговельного центру від перехожого до перехожого ходить бабуся, на вигляд років 60, із жалібним виразом обличчя, але в чистому та охайному одязі. Бачила її не раз. Завжди просить грошей «на хліб». Підходжу і я.

– Дівчино, поможіть, чим можете. Хлібчика нема за що купити. Голодна вже добу.

Жертвую декілька гривень та ніби між іншим запитую, що я бачу її тут не вперше, і що вона завше просить грошей на хліб. Реакція жіночки: розвертається та швидко прямує від мене.

Далі – університет, біля якого, на щастя, не зустрічаю жебраків. На цьому завершується мій «експеримент». Говорити про точність та об’єктивність, роблячи певні висновки, буде некоректно, адже варто було б обходити всі куточки Вінниці. Але чи не є це причиною для роздумів: подолавши відстань близько 1 км в один випадковий день, я зустріла шість (!) жебраків.

На основі спостережень можна зробити висновок та класифікувати вінницьких безхатьків на такі групи:

1. Особи, що мають постійне місце «збору податків». Їх ви можете зустріти в одних і тих же місцях.

2. Переважно жінки. З фотокартками немовлят, яким треба гроші на операцію. Нібито треба.

3. «Релігійний» контингент під церквами. Обов’язковий елемент – іконки в руках.

4. Інваліди. Самим зовнішнім виглядом викликають жалість.

5. «Пілігрими». Люди, що не сидять і не мерзнуть на одному місці, а ходять по периметру визначеної території з простягнутою рукою, просячи грошей: «на хліб», «на дорогу додому» тощо.

6. Діти.

Свою думку про це соціальне явище подає з професійної точки зору соціолог Віктор Белінський:

– Безумовно, жебрацтво – це соціальна хвороба, яку керівництво нашої країни не поспішає «лікувати». Точно сказати, з яких причин люди залишаються без житла дуже важко. Когось надурили – і він залишився без квартири. Хтось пропив, грубо кажучи. А хтось не реалізував себе в житті, розчарувався в друзях тощо. Існують також причини біологічні: від народження в дитини є така хвороба, коли вона тікає з дому і стає безхатьком. В Європі, скажімо, існують різні соціальні програми. Наприклад, наркоманів в одній із країн заохочують, ставлячи умову: якщо він поступово зменшує кількість доз, то йому дають квартиру. У нас такого, на жаль, нема. У країні немає гострої постановки цієї проблеми, та й чиновникам зараз не до цього.

Людмила КЛІЩУК