1 грудня студенти напряму підготовки «Журналістика» Вінницького педуніверситету взяли участь у презентації книги військового капелана Андрія Зелінського «Соняхи. Духовність на час війни». Модератором заходу, що проходив у міському Будинку офіцерів, була завідувач редакції військово-патріотичних програм ВОДТРК «ВІНТЕРА» Марина Тепленко. Урізноманітнили розмову патріотичні пісні у виконанні солістів військового духового оркестру.

На початку зустрічі Андрій Зелінський розповів, що своє капеланське служіння розпочав серед військовослужбовців 2006 року в Академії сухопутних військ у Львові. Із червня минулого року священик постійно здійснює служіння в підрозділах ЗСУ в зоні АТО. У його книзі йдеться про молодих «соняхів» Збройних Сил України – військових, які є втіленням відданості народу. До речі, свою назву книга отримала не випадково: соняхи настільки вірні сонцю, що постійно повертають свої голови до нього.

Капeлан вважає, коли людина настільки ж вірна своєму обов’язку, рідним людям, сповнена добром та любов’ю, вона теж схожа на цю квітку: «Ці хлопці стали справжніми соняхами в час, коли Україну огорнула темрява та журба».

Для того, аби допомогти солдату, треба бачити те, що й він. Не дивно, що книга писалася впродовж місяців воєнного протистояння в неспокійних і гарячих точках сьогоднішнього фронту.

– Можна повернутися до рідних міст, селищ, але не можна повернутися з фронту. Фронт – це стан нашої свідомості. Ми маємо відстоювати надію. За це варто боротися.

Автор книги вірить, що разом зможемо все. Також важливо, щоб батьки ще з дитинства навчали нащадків «бути любленими і любити».

– Завдання капелана на фронті – не допустити, аби воїни втомилися любити. Нагадувати, що вони потрібні, що їх чекають. І про те, що якою темною не була б ніч, світанок неодмінно настане.

Перебуваючи в зоні АТО, отець Андрій «навчився бути справжнім». Він побачив смерть, яка забирала побратимів. Після цього важко відкривати свою книгу, бо ті слова обпікають, а в думках постають спогади.

– Нам має боліти, бо ми справжні. Ми звикли втрачати, страждати. Можливо, тому платимо дорогу ціну за безпам’ятство. Покалічені долі, розбиті сім’ї, вдови, сироти – ми не маємо права забувати. Якщо забудемо,то не варті держави.

Офіцер запасу з Луганська запитав капелана чого варто очікувати далі від війни. На що той відповів:

– Не люблю говорити про прогнози, хоч і маю для цього досить інформації. Всі звикли чогось очікувати, але ж ми творимо сьогодення. Потрібно зрозуміти: не важливо, що відбувається там, важливо, як ми на це реагуємо тут.

Отець Андрій завжди знаходив слова для солдатів, та найчастіше достатньо було просто вислухати. Важливо й самому не втрачати волі до життя. Хоч і летіли над головою кулі, капелан відчуває себе на своєму місці. У важкі хвилини це відчуття допомагало знаходити спокій.

– Бог вчить істині – любити. Саме вона не дозволяє мені замкнутися. Вона веде мене вперед.

Після змістовної розмови глядачам презентували документальний фільм «Капелани», одним із героїв якого є отець Андрій.

Вікторія ВЕРБОВЕЦЬКА

Світлини Вікторії СЕРГЄЄВОЇ