Уже не перше інтерв’ю, на яке йду, не знаючи людину в обличчя… Намагаюся уявити майбутню зустріч, пригадуючи те, що відомо про респондента. Хвилююся… Та враз усе розвіялося, як тільки побачила Її. Так, це була саме та зустріч, яку запам’ятаю надовго!

Серед студентської метушні коридором до мене крокувала тендітна жінка із серйозним виразом обличчя. Спершу подумала: «студентка», але журнали та підручники, які вона тримала в руках, підказали – «викладач». Побачивши мене, Ірина Леонідівна посміхнулась, серйозність з обличчя враз зникла, і я звернула увагу на очі, що випромінювали життєву силу, мудрість і, водночас, молодість.

Ірина Холковська – кандидат педагогічних наук, доцент кафедри педагогіки, автор навчальних посібників з педагогічних дисциплін, чудовий викладач, турботлива мама й кохана дружина…

Народилася Ірина Леонідівна у Жмеринці. Її тато був військовим лікарем, тому, коли настав час, крізь лютневу заметіль він повіз дружину в пологовий будинок на всюдиході. Вихованням у цій сім’ї потроху займалися всі: матуся співала і ліпила з пластиліну казкових героїв, бабуся разом з онукою читала Марка Твена, а тато після чергувань у лікаврні носив донечку на плечах.

Бажаючи своїй кровиночці гарного майбутнього, рідні віддали тоді ще малу Ірину до однієї з кращих шкіл Вінниці – фізико-математичної гімназії №17. І саме там розкрилися усі її таланти й здібності. Сьогодні І.Л. Холковська вважає, що дивитися – і бачити, слухати – і чути навколишній світ, оточуючих людей навчила її перша вчителька – заслужений учитель України Надія Семенівна Вітковська.

– Світ Надії Семенівни – це світ краси, куди вона радісно веде своїх першачків. Разом із нею ми милувалися осінніми кленами, писали твори про підсніжники, читали вірші, супроводжуючи їх виразними рухами. Перша вчителька відкрила для нас Т. Шевченка, С. Єсеніна, М. Вінграновського. Ми її обожнювали, і я щаслива, тому що зустріч з такою людиною, ніби камертон, задає тон усьому життю.

У школі пані Ірина була активісткою, брала участь у громадській роботі: спочатку була головою ради піонерського загону, комсомолкою – відповідала за культмасовий сектор. Уроків, як завжди, було дуже багато, але дівчина встигала співати в хорі й ансамблі, бігати на заняття в музичну школу. «На той час це було свідченням гарного тону, коли дівчинка в сім’ї вміла грати на фортепіано». Та з часом Ірина Леонідівна зрозуміла, що вона не Ван Кліберн і полишила цю справу, все ж закінчивши музичну школу.

Цікавим жартом долі став вступ на філологічний факультет. Адже після закінчення фізико-математичної гімназії, та ще й спецкласу, всі думали, що дівчина піде навчатися до політехнічного інституту. Та не так сталося, як гадалося! Бо ще з дитинства Ірина Холковська обрала для себе стежину, з якої ніколи не зверне, – вчителювання!

– Моя бабуся була вчителькою української мови та літератури, мама вступала до Львівського університету на істфак (хоч і не судилося), і от тепер – я! Було дуже важко, бо мову ми вивчали не так глибоко, як математику й фізику, але любов до слова, закоханість у літературу спонукали саме до такого вибору, – згадує викладач. – І найцікавіше те, що мою долю повторила донька, яка також закінчила 17 школу, ще й із золотою медаллю. Вона вступила на природничо-географічний факультет, де тепер працює. І коли я здивувалася, що її вибір не був пов’язаний з математикою чи фізикою, на які було витрачено стільки часу і сил, вона відповіла: «Мамо, ти сама мене вчила, що не можна все життя займатися тим, що не подобається!»

Ірина Холковська старанно навчалася в педагогічному, тоді ще інституті, за напрямом «російська мова та література». Закінчивши навчання, захистила дисертацію, здобула ступінь кандидата педагогічних наук і … вступила на українську філологію (заочне відділення). Студентські роки згадує, як найвеселіші, бо дуже любила вчитися. Пам’ятає, як часто разом із однокурсниками влаштовували вечори поезії, на яких читали вірші, слухали музику. Студенти-філологи їздили по Вінницькій області, прагнучи долучити старшокласників сільських шкіл до краси поетичного слова.

Не менш цікавим було й позаінститутське життя Ірини Леонідівни. Особливим спомином вважає «Свято згущенки»: «Згадую, якою розкішшю в ті часи було згущене молоко. І коли воно у когось з’являлося, то ми збиралися всією групою з 25 осіб в гуртожитку та їли згущенку з «Шаховим» печивом. То було справжнє свято!»

Після закінчення інституту пані Ірина близько двох років пропрацювала у школі, яку сама закінчила, вчителем російської мови та літератури 4-6 класів. Потім повернулася до інституту на рідну кафедру. А з 1996 року вона доцент кафедри педагогіки.

– Мені дуже подобається професія вчителя. Пишаюся тим, що ніколи не стояла перед вибором, бо завжди знала, ким буду, – каже Ірина Леонідівна.

Неординарною є й техніка викладання дисциплін. Хто хоч раз побував на її заняттях, знає, що сумно й нудно на них не буває. Можливо це все тому, що пані Ірина – дуже емоційна жінка, і так само пристрасно ставиться до викладання, говорячи справжньою українською скоромовкою. Виразна міміка, інтонаційне багатство, жести – все це перетворює звичайні пари на вистави.

– Інколи студенти, що читали Олександра Гріна, називають мене «Та, що біжить по хвилях». Але оскільки у Вінниці таких хвиль немає, то змінили на «Та, що біжить по життю». А дехто навіть додає: «Та, що біжить по життю з оптимізмом», – сміється пані Ірина.

На дозвіллі педагог полюбляє вишивати натюрморти, пейзажі, квіти… І це вже не так швидко, як завжди, а повільно, з насолодою і спокоєм. Невід’ємною у своєму житті вважає музику, особливо ту, яку полюбила в молодості: Аbba, Smokie, The Beatles. Із класиків – романтики Чайковський та Бетховен. Навіть інколи й сама співає.

Ще одним захопленням жінки є подорожі. Разом із рідною кафедрою Ірина Леонідівна об’їхала Вінниччину, все Прикарпаття і Закарпаття, піднімалася на Говерлу. Вже традиційними стали щорічні сплави Південним Бугом. Не так давно разом із коханим чоловіком відвідали Європу.

– Я живу за принципом «Крізь терни – до зірок», – наголошує Ірина Леонідівна. – З роками ці терни змінюються, і треба знову вчитися їх долати. Загалом у житті – я щаслива жінка, бо маю улюблену роботу, коханих чоловіка та доньку, яким допомагаю та зичу добра. Якось чула вислів, що справжній режисер – той, хто страждав у дитинстві. Так от, вважаю, що справжній педагог – це людина зі щасливим дитинством! Бо ми маємо йти по життю із сонцем, роздаючи його разом зі знаннями.

За словами Ірини Холковської, у справжньої жінки має бути два крила: одне крило – це сімейне щастя, інше – кар’єра. Бо якщо є лишень одне крило – кар’єра, жінка наче й щаслива, але прохолодна й заздрісна до тих, хто щасливий у шлюбі. Обмежуючи себе тільки хатніми турботами, теж не станеш щасливою, бо не реалізуєш талантів, якими наділила природа. А літати високо можна лише на двох крилах!

Наталі ВОЗБРАНЮК