Буває все, але не так же, як зі мною…

Таких історій я в житті не чула.

Любов’ю чистою і неземною

Я пам’ятаю всіх, кого забула…

Життя – не гра, а я ж то гралась.

Тепер немає винних і правих,

Бо втретє в тебе закохалась,

Вогонь цей досі не притих.

Хоч гаснув, гаснув сотні раз

І так боліло і щеміло.

Ніколи, мабуть, і не буде «нас»,

Бо то горить, то відгоріло.

Це що таке? Не знаю я, мовчу.

Але кричить душа на тьмяне тіло.

Який вже раз я стежку цю топчу?

Не хочу так…. ніколи хотіла…

Згадати все я зможу кожну мить,

Бо дійсно є про що поміркувати.

Чому ж тобі за це все не болить?

Мовчиш? Нема чого сказати?

А ти любив мене? Любив?

Не знаю, вкотре це питаю.

І скільки раз мене ти ніжно вбив

Своїм «я досі ще кохаю…»

Я догорала, як жовтневий лист,

Впадали очі в глибину ночей.

Я втратила до чесності свій хист

Із купою дурних, важких речей.

Ти ж не мовчи… Я знаю, заслужила.

Та знову там щось, в глибині, тремтить.

І чорна кров текла у моїх жилах,

Хай навіть тільки одну мить…

Хай сотня років із цих пір мине,

Та все ж любитиму тебе я вічно,

А ти так само грітимеш мене

Правдиво, ніжно, платонічно…

Валентина БІЛОУС

***

Так мало бачити тебе у сні,

Чекати погляду очей зелених.

Вдивлятись в хмари ті ясні,

Молити щастя в смутках денних.

І знову світ мій не існує,

Втрачаю з часом я себе.

Лиш тільки серце все гордує,

Коли я згадую тебе.

Втрачаєм віру без кохання,

Без уст твоїх та ніжних слів.

Лиш той вогонь мого страждання,

В долонях теплих догорів.

Яна БРУХАЛЬ

***

Ховаючись від поцілунків сонця,

У темних закутках забутої душі

Давай ми будем просто незнайомці:

Такі знайомі і такі чужі.

Дивившись один одному у вічі,

Без зайвих слів, лиш поглядом палким

Давай ми будем просто чимось вічним,

Таким тривалим і таким швидким.

На мить забувши про якісь емоції,

Про темні спогади самотньої душі,

Давай ми будем просто незнайомці:

Хоч не знайомі, але менше, ніж чужі.

Андрій КОВЕРЗЮК

***

Ніяк не можу підібрати слів,

Щоб описати те, що відчуваю.

Мене турбує чи ти спав, чи їв,

Тебе як свята я завжди чекаю.

Думки лиш про одного увесь час,

Щоразу посміхаюсь, ти – причина.

Так хочу берегти це тепле «нас»

Бо особливий, моя надлюдина.

І хай в тобі я повністю втоплюсь,

Як пишуть у романах, що читаю,

Такої смерті точно не боюсь,

Про неї мрію і тебе кохаю.

Каріна ПРИЙМАК

***

Я вийду тобі назустріч,

Ти тільки сильно чекай.

Я вийду тобі назустріч,

Щоб почути гірке «прощавай».

Я буду кричати крізь зуби –

Мій голос до тебе мчить.

Я буду кричати крізь зуби,

Щоб почути трагічне «мовчи».

Я почую тебе звідусіль,

Куди доля тебе зажене.

Я почую тебе звідусіль,

Де ти скажеш «не слухай мене».

Я примчуся до тебе на крилах,

Ті, що в коханні знайдеш.

Я примчуся до тебе на крилах

І почую: «Ти за мене помреш?»

Сергій КОВЕРЗЮК

***

Пробач… Хоча уже байдуже,

Чи я скажу, чи промовчу про це,

Ти все одно нічого не почуєш,

Це слово адресата не знайде.

Пробач… Скажу і понадіюсь,

Що вже давно пробачена за все:

За вбитий час і рокову байдужість,

За те важливе… Хоча ні, пусте.

Пробач! Пробач! Якби ж від того крику,

Змінилося хоч щось на куцу мить,

Тоді б кричала, поки вже охриплу,

Випитувать почали: «Що болить?»

Кричи, мовчи, як хочеш – все дарма…

А означає ваше трендове «forever» –

«не довше, ніж до самого кінця»,

Бо вічність сотні літ як вже померла.

Ольга ПАХОМОВА