Обожнюю, як сонце топиться за обрієм. За завісою густого сіро-молочного сяйва розкидає свої палкі й вогненно-лагідні руки-промені, намагаючись, ще хоч на годину вчепитися за цей бік світу. Соснові ліси розкидають кілометрову тінь на безкрайні пшеничні поля, де цілий день трудилися тутешні мешканці. Я їду додому!

Минув ще один тиждень навчання в місті, час відвідати батьків, пригорнутися до маминих рук, розказати про все нове і обговорити давно забуте. Далека дорога так виснажує і хочеться лишень подихати свіжим сільським повітрям, розглянути місця, де минуло дитинство, пройтися ще хоч раз шкільною стежиною. О, а як приємно зустріти дорогою котрогось з колишніх учителів, поговорити про те, «що там у школі», похизуватися власними досягненнями(хоч і невеликими) чи просто подивитися на шкільного наставника і все ще зловити в його погляді таку нездоланну і невтомну іскорку натхнення та сил, аби вчити чужих дітей.

Я вже бачу власний будинок. Огненне полум’я осені запалило верхівки каштанів, котрі пам’ятаю ще з початку свого свідомого життя. Задухмяніли хризантеми: такий аромат, мов у головному ботанічному саду країни чи, може, і п’янкіший. Золота пора заполонила мою рідну «сторону», мої простори. Утім, у цьому сяйві й досі вбачаю власне минуле, котре, на жаль, не повернеться.

Стомлена важкими буднями я усміхненою повертаюся додому. Бо саме тут найтепліше і наймиліше на всій Землі місце. Не важливо, яка надворі пора, – дощова осінь, морозяна зима, свіжа весна, спекотне літо. Я вдома! Прекрасне місце! Тут найменші дрібниці – важливі частинки життя, котрі сформували характер, заклали основу в будівництві свідомості та інтересів.

Вихідні минають набагато швидше, ніж будні. Варто повертатися до вже улюбленого «мурашника» – своєрідного основоположника і джерела нових вмінь та захоплень. Час вирушати до Вінниці!

Валентина БІЛОУС