– До Великодня я вже не доживу, клята хвороба прикувала мене до ліжка. Поворухнутися не дає, дихати не дає, слина застрягає кілком у горлі та душить, давить, пече і мучить, висмоктує усі соки, але дідько так і не забирає це старече тіло – все ще не може натішитися моїми муками. Не відчую вже запаху свіжовипеченої пасочки, не побачу веселих різнокольорових писанок, не почую у церкві великоднього дзвону. Не доживу... До Пасхи ще так далеко, – сказала бабця своїй внучці, яка приїхала з міста довідатися до немічної старенької у березневі вихідні.

– Ти не помреш, бо в такий день не помирають – не дозволяють собі померти, навіть думки такої не допускають. Лише Він один, Син Божий, воскрес із мертвих заради нашого спасіння, заради нас, людей, і з’явився на землю, щоб зберегти наші грішні душі. Чи ж не ти мені усе це розказувала, коли я ще й не розуміла, чого ходила з тобою на Пасху до церкви, чого свічки найяскравіше і найтепліше горіли у ту святу ніч; чого пісні під час відправи були такі живі і небесно-неможливі; чого у цей день віталися, промовляючи: «Христос Воскрес!» і відповідали: «Воістину Воскрес!»; чого вода, якою освячував отець у церкві, така цілюща і сильна. Хто ж, як не ти, вчила мене усіх молитов, гарних вчинків, думок та слів. І ти ось так просто кажеш, що помреш, не дочекавшись цього Великого дня? Не вірю тобі і слухати тебе не хочу… – говорила внучка, так пильно, голосно і впевнено, звертаючись до своєї рідної старенької бабусі.

Дівчина вийшла з кімнати і ніяк не могла змиритися з думкою, що зовсім скоро втратить рідну людину, що, зрештою, ніщо не вічне. Настає час, коли треба десь ставити крапку. Хтось залишає цей світ, будинок, кімнату, ліжко і більше ніколи до нього не повернеться, хіба видінням, маренням, шарудінням сторінки відкритої книжки, але тілесно – ніколи. Так не хочеться бути на місці тієї людини, яку часом бачиш з вікна тролейбуса, що зупинився біля магазину ритуальних послуг. Не просто ж вона там стоїть: комусь з її родичів захотілося зібрати квіти неживих ілюзій у себе на новозбудованій могилі-хаті.

Вийшла з сільської смутної хатини і попрямувала на поклик березневого вітру, відлиги та сонця. Весна збиралась бути такою, що аж не хотілося вдягати зимню куртку, тому схопила бабусину куфайку і почимчикувала куди подалі від зажурливих, невесело-тяжких тіней-привидів, що так і обсіли старе обійстя.

Болото і каламутно-привітні калюжі сільської вулиці весело залишали сліди на новеньких штанцях та майже петриківським розписом розмальовували черевички на платформі. Зупинилася біля річки, де холодним оманливим вітром дмухнуло в обличчя та розвіяло незаплетене довге волосся.

«Невже вона справді не доживе до її найулюбленішого свята? Ти ось так посмієш її у мене забрати? Ти запитував мене, чи хочу я цього? За всі свої 82 роки вона, напевно, перший раз не дотримується Великого посту, бо просто лежить. Хіба лежачи можна грішити? Знаю, що можна – сама ж грішу. Не прощай мене, не треба! Дай їй ще трішечки здоров’я, дай їй сили дожити до Великодня!

Я не прошу пощади для себе – для неї прошу. Не прощай мені моїх гріхів. Прокляни мене за те, що я роблю неправильно. Нехай мені буде соромно за всі ті грішні вчинки, що робила у Піст. Нехай мені буде холодно від гарячого вина, яке пила з друзями під час святкування, у той час, коли в церкві били дзвони на вечірню службу. Нехай мені буде голодно від м’яса, яке я з’їла у заборонений день під час посту. Нехай мене задушить та клята цигарка, яку тримала в руках, коли хтось йшов до причастя після цілющої сповіді. Нехай мені буде страшно від того, що я коли-небудь говорила поганого. Нехай мене доведе до божевілля тиша, безодня та душевна темрява веселих пісень, які я слухала під час церковного співу «Вірую». Нехай мене кине у жар, піт чи холод лише від однієї думки про заздрощі, спокусу, гнів, гордість та ненависть. Нехай мені буде голосно від усіх дурних божевільних думок, що нишпорять у моїй голові. Нехай мене зненавидять, виженуть із життя, розіпнуть на сороміцькому стовпі ті, яких зрадила. Нехай мені буде глухо та пусто від хвилин задоволення, яке я отримувала із забороненим чоловіком. Нехай мені буде страшно і боляче навіть від усього сказано. Нехай мені буде… Та її не забирай від мене – єдине, що у Тебе прошу».

У чорній хустині під квітневими променями привітного сонця вона стояла на цвинтарі над свіжо запакованою коробкою-хаткою своєї бабусі. Господь почув її гучні прохання.

Сьогодні був третій день великодніх свят. А наступного ранку після світло-величної Пасхи бабуся сказала:

– Я не померла на Великдень, а зараз мені вже все байдуже. Не важливо, що буде наступної миті, бо то буде потім, а зараз… –  завмерла на руках стривоженої юної студентки. Не посміхнулась, не заплакала, без болю і тривоги, з полегшенням та заспокоєнням душевно-великодньої потреби закрила очі та пішла у Вічність.

Ольга ЛІСОВСЬКА