Навіть коли людина ще не вимовила жодного слова, чи й не має наміру цього робити, можна вловити, який настрій вона випромінює. У момент, коли незнайома особа переступає поріг кімнати чи аудиторії, переходить зеброю дорогу, йдучи назустріч, чи тримається за один поручень у транспорті разом з тобою – неважливо, але якийсь невидимий і невідчутний контакт сприяє початковій стадії знайомства. Він допомагає побачити те, якою людина є, і не лише ззовні. Це ще називають першим враженням, котре є або оманливим, або стовідсотково правдивим.

Устами вона ще не усміхалася, але в очах вигравала посмішка. Одразу повіяло легкістю настрою, якоюсь не надто вираженою, а злегка примітною легковажністю і навіть розгубленістю. Це налаштувало на те, що майбутня бесіда допоможе відволіктися від університетського офіціозу та серйозності викладачів зі стажем. Після вітання з аудиторією на столі перед жінкою, вбраною у чорне, яке розбавляв картатий шарф, з’явився набір речей. Вони виникли із немалої за розміром сумки: кілька кишенькових книжечок, ще дві брошури більшого розміру та аркуш паперу із записами. На ньому було дещо занотовано, і з огляду на те, що жінка частенько у нього зазирала, там, ймовірно, був написаний орієнтовний план бесіди. Цей папірець з нотатками – дуже таки характерна деталь, адже перед глядачами була не просто усміхнена незнайомка, а радіожурналіст, ведуча програм Вінницького обласного радіо «Серця чистий звук», «Світанкове село», «Просвіта» та «Дзвіночок»  Галина ОВСІЄНКО.

Справді, все необхідне для працівника радіо було вміщене в сумці та знаходилося завжди під рукою: і вже готові записи, і ручка, і записник, і диктофон, про всяк випадок. Ззовні – це актриса, людина з нотою гордості, але водночас дуже проста, з приємним, солодкуватим дикторським голосом, усміхненими очима й посмішкою, яка виникає від захоплення. Внутрішньо відчувалося, що це людина, яка любить себе в обраній професії, більше, аніж саму професію. Людина, яка викладається сповна, має яскраво виражений сенс життя.

Галина Олексіївна за освітою режисер, але з дитинства була закохана у радіо. Відтоді, як батько приніс додому приймач, дівчинка не вгавала, не переставала дивуватися такому винаходу. Які ж це такі маленькі люди живуть там, всередині, і, не змовкаючи ні на мить, постійно про щось говорять, а що найприємніше – співають. Працювала за спеціальністю, колись була відповідальною за режисуру всієї області. Згодом – подалася на радіо.

Перший досвід у радіостудії був нестрашним для Галини Олексіївни. Вона давно була пристосована як до прямих ефірів, так і до тих, що мали попередній запис. У цьому їй допомогли колишні численні виступи на сцені у складі колективу «Гармонія» (поезія, скрипка та фортепіано). Але перешкоди й певні труднощі все ж були. Важко було подолати бар’єр, який був між радіоведучим з мікрофоном і слухачем біля приймача.

– Для мене надзвичайно незвичною, дещо важкою була відсутність людських очей і присутність мікрофона, з яким залишаєшся віч-на-віч, – зізналася Галина Овсієнко. – Згодом професія вимагає того, аби змиритися, навчитися уявляти слухача й говорити до уявної аудиторії, навчитися відчувати, розуміти, вловлювати її настрої. Чого прагнула, того й навчилася  протягом тривалого часу.

Окрім журналістської діяльності на радіо, Галина Олексіївна відома ще й як поетеса. Має декілька збірок поезій, про які говорить обережно, тихо, але з неприхованою гордістю, немов про дітей. Озвучені вірші викликали позитивні настрої, бажання поринути у роздуми, а у додаток – скромні, але щирі аплодисменти студентів. Прочитаний наприкінці зустрічі – перший, народжений Галиною Овсієнко як поетесою.

«Дитячо-дорослий вірш» про ясени, кілька слів про початок трудового дня творчої людини, про звичку спізнюватися, яка дуже втішила студентське коло та ніжні слова про домашню улюбленицю – кішку Матильду. Невеличкий творчий вечір серед білого дня, гостею якого була Галина Овсієнко, не залишив присутніх байдужими.

Дар’я ГОРОБЧУК