Що таке час? Час – найдорогоцінніша річ сьогодні, адже його постійно бракує. Комусь не вистачає хвилини, щоб встигнути на першу пару, комусь року, аби вступити до ВНЗ, а комусь, можливо, і всього життя, щоб чогось досягти і, зрештою, зрозуміти його суть.

У нашому матеріалізованому суспільстві час став ціннішим за гроші, його не можна ні заробити, ні знайти, ні подарувати. Він тече сам по собі, стабільно і невпинно, така його природа. Ми до цього звикли, ми змирилися з цією невблаганністю, сприймаємо його як належне, і навіть не уявляємо собі, що може бути по-іншому.

А ви уявіть світ, в якому час нарешті підкорився людині. Це світ, в якому невблаганну одиницю часу можна продавати, обмінювати і навіть красти один в одного. Світ, де люди ніколи не старіють, світ без хвороб і смерті, світ утопії. Саме таким і постав він у футурологічному романі Тараса Антипенка «Хронос», проте ніякою утопією тут навіть не пахне...

 Події розвиваються у далекому 2040 році. Саме тоді один винахідник створює пристрій, який здатний забирати та прибавляти біологічний час (роки життя будь-якої істоти, в тому числі і людини). Ось такий чудернацький винахід, що може з немовляти зробити немічного дідугана, і, навпаки, підстаркуватого діда перетворити на молодого юнака з великим життєвим досвідом.

З одного боку, нано-технології – прогрес в науці, а з іншого… з іншого – величезна спокуса для людини. Але яблуко із забороненого дерева уже зірвано, і чудо-прилад давно уже ввійшов в обіг. Власник такого пристрою може спокійно «забирати» біологічний час в іншої людини, варто лише направити його на неї і натиснути на курок… Природа тут безсила, адже одні люди за лічені секунди старіють, а інші, натомість, молодшають. Суспільство поступово втрачає глузд, адже з такими можливостями людина спокійно може зрівнятися з Богом. Така людина не боїться смерті, бо навчилася її перемагати, не боїться пекла і самого Бога, до речі, також не боїться.

Світ котиться до безодні, всюди хаос, люди бояться ходити вулицею, обкрадені двадцятирічні дідусі та бабусі помирають від старості, тоді коли багаті старигани можуть вільно йти до школи. А влада? А владі на це начхати, бо чиновники спокійно розкрадають недоторканний запас біологічного часу, виділеного спеціально для таких ситуацій (до речі, до болю знайома ситуація, чи не так?).

Хоча суспільство, яке, здавалося, приречене на загибель, можна врятувати лише вірою, сильною вірою бодай однієї людини, яка здатна повернути час назад, і зробити його знову непідвладним людству.

Час завжди був у наших руках. Ми володарі свого часу, і тільки ми здатні ним розпоряджатися. Головне лише – не втратити його…

Інеса БЛАЖІЄВСЬКА