У справжнього поета в серці завжди живе любов. З глибокого страждання, болю чи кохання може народитися справжня поезія.

У житті Ганни Заболотної (Самараш), було все: горе, яке у благородній душі пробуджує людяність; біль, який спіткає кожного на цій землі; кохання, яке може надихати по-справжньому і породжувати в душі жагу та силу жити й творити.

Доля Ганни Іванівни була важкою: росла сиротою, мати важко хворіла і через це не могла працювати, була постійна бідність. Великою радістю стало те, що юна поетеса закінчила університет і працювала вчителем, познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, який став надійною опорою та підтримкою.

Дружина, мати, бабуся, а від недавна і прабабуся, досвідчений учитель-філолог, кореспондент і поет. Любить співати і грати у виставах. Такою знають Ганну Іванівну у Сокирянському районі, що на Буковині. Талановитий педагог, чуйна людина, яка завжди готова вислухати, дати пораду. Її учні в будь-який час можуть завітати до колишньої вчительки в гості. «У мене завжди відкриті двері, повсякчас рада бачити своїх випускників», - каже Ганна Іванівна, запрошуючи мене до хати. Заміж  вийшла зовсім молодою, «але завжди душу зігрівала та любов, яка  горить у душі як ідеал, натхнення і допомагає вистояти у важкій буденності» - ділиться найпотаємнішим Ганна Іванівна. Вони разом з чоловіком уже 40 років. Виховали двох синів, допомагають ростити трьох онуків та  правнука.

У 1963-1968 рр. навчалась на філологічному факультеті Чернівецького держуніверситету за спеціальністю «Російська мова та література». Має піввіковий педагогічний стаж! Це і уроки української, німецької, російської мови,  зарубіжної літератури, і заняття в літературно-драматичному та гуртку виразного читання, і предметні тижні, вечори поезії, і управління школою на посаді директора, і позакласне виховання. Мені пощастило відвідувати уроки зарубіжної літератури цього чудового вчителя. Саме вона прищепила мені любов до вічного. Завжди захоплювалася талантом та характером Ганни Іванівни, бо розповідала все від душі, ніколи не читала з листка. Емоційно, виразно, чітко, немов би сама переживала ці події. Та найбільше мені подобалося слухати її власні вірші.

Багато хто знає Ганну Іванівну за дівочим прізвищем Заболотна, бо саме так вона підписує свої чудові поетичні рядки, які пронизані любов`ю до рідної землі, людей, природи. Вони найкраще й найповніше відображають духовний світ цієї закоханої у все прекрасне і чисте людини. Жінки з чуйним, поетичним серцем і життєрадісним світосприйняттям. Жінки, на долю якої випали нелегке повоєнне дитинство, сирітство, яка незважаючи на напівголодну і холодну юність змогла побачити і відчути в людських душах сонце.

Творити Ганна Заболотна почала з 1979 року. До того часу її добре знали як кореспондента місцевої газети. Чи не в кожному номері її замітки та статті. У квітні 1976 року здобула перше місце у конкурсі «Риси нашого сучасника», у 1982 році – гран-прі у конкурсі «Наш спосіб життя». Писала про історію села, про його проблеми і розвиток, про своїх колег, учнів, про місцевих людей. Перший вірш називається «Безсмертя». Ганна Іванівна згадує, що написала його на одному диханні, без допрацювань, перерв і виправлень. Зараз у творчому доробку Ганни Заболотної понад 200 поезій, але видати збірку, на жаль, немає коштів. Основними мотивами її лірики є кохання, любов до України, природи та рідного краю. Твори Г. І. Заболотної можна побачити на сторінках районних газет «Дністрові Зорі» та «Педагогічна думка», обласних «Буковина» та «Крайова освіта», у збірках «Квіти власної душі» та «На зламі двох віків», їх декламують зі сцени та кладуть на музику.

Все життя Ганна Іванівна вчить розуміти і шанувати прекрасне, бачити у малому – велике, у незначному – корисне. Їй вдячні всі ті, кому вона допомогла побачити світ, незважаючи на різні життєві перипетії, у всій його красі й неповторності. Що ж, мабуть, найкраще буде закінчити маленьку історію життя авторським  віршем учительки, поетеси, патріотки, прекрасної жінки, який вона написала 23 січня 2015 року на актуальну й важку тему війни:

«Я у ніч новорічну

Розкриваю обійми

Щоб любові – навічно,

А не горя і війни.

Щоб сміялися діти,

Колосилася нива,

Люди вміли радіти,

Жили довго й щасливо.

Я обійми розкрию

І у Бога попрошу.

Щоб він дав Україні

Силу й долю хорошу.

Щоб снаряди над нами

Не літали ніколи,

Щоб не рвалось у мами

Серце, зболене горем.

Щоб із Заходу й Сходу

З днів важкої розлуки

Повертались додому

Наші діти і внуки.

І крізь болі й тривоги,

Як на небі зоря,

В славний день Перемоги

Усміхнулась Земля.

Щоб у рідному краї

Всього було в достатку,

Солов`ї нам співали

У саду на світанку.

Щоб над нами сіяло

Ясне сонце довіку –

Хай від краю до краю

Щастя буде без ліку».

 Вікторія Боднар