Він просто пішов. Зачинив двері, лишаючи позаду тих, кого вважав сенсом свого життя. Просто пішов. Закрив долонею жовте сонце, залишаючи у холодній кімнаті те, що довгими роками так трепетно обороняв від усього поганого. Він пішов. І дорогу йому не встелили вишитими рушниками, її омили солоні сльози тих, хто понад усе кохав його.

– Тату, татусеньку, мама каже, ти не повернешся? Постій, куди ж ти? Хто зі мною буде гратися? А казки? Хто мені їх почитає?

А мама бліда, ніяка. На засохлих вустах скривлена від болю посмішка. Скляні очі стримують гіркі сльози. Вона не зронила жодного слова. Не кричала. Навіть не рухалась.

Тато підійшов до мене, поцілував. Витер з моїх щічок мокрі сліди.

– Я люблю тебе, моє сонечко!

Відповіді йому не дала.

Двері зачинилися. Почула стукіт нашої хвіртки. Мама не встояла. Вона обперлася на білу стіну і, здалося мені, злилася з нею. І тоді вона закричала. Так беззахисно, так безпомічно. Я навіть побачила її всю зсередини. Її серце було розірване, стоптане, вчавлене у землю…

– Мамо, мамочко, не плач…

І я, ще зовсім нічого не розуміючи, стала навшпиньки і малесенькими ручками обіймала свою матусю за шию. Пам’ятаю, що навіть дихання її не чула.

Вечорами мати вкладала мене спати, а сама не змикала очей. Вона тихо сиділа на кухні, слухала як тане віск жовтої свічки та дивилася на маленький вогник. А я підглядала у щілину і мовчки повторювала: «Я, я, я люблю тебе!».

Час пролітав. Я виросла… Усе закінчилося! Усе! Навіть сльози. Мама заплакала лише через 10 років. Тоді, коли померла моя бабуся, у якої були проблеми із серцем після усього, що довелося пережити…

Так! Я виросла! Минуло 13 років. Проте той вечір був найжахливішим у моєму житті. Дитяча пам’ять настільки чітко все закарбувала, що досі пам’ятаю кожну деталь: від пори року до кольору мого одягу.

Недарма кажуть, що емоції, пережиті у дитинстві, є найсильнішими. Саме вони супроводжують людину все життя. Перші переживання впливають на формування світогляду, на духовне та фізичне здоров’я. Тому страшним є той факт, що в Україні 60% шлюбів закінчуються розлученнями. Тисячі діток залишаються без татусів. Тож закликаю усіх думати про свої вчинки, бути обережними у власних діях, словах. Дорожити стосунками у сім’ї, а найголовніше – ніколи не зраджувати. Бо лише на довірі тримається любов, сім’я, життя!

Порозпитувала студентів в університеті про їхніх батьків. Із 20 осіб дев’ять – з неповних сімей. Час задуматися для того, аби не зробити подібних помилок. Ваші дітки не повинні переживати жахіть розлучення. Нехай їхнє дитинство буде сповнене лише приємними і сонячними днями, а спогади – солодкими. Будьте щирими і добрими. Обдумуйте важливі кроки дуже ретельно. Вчіться дружити, любити, довіряти! Вмійте прощати, можливо, це й врятує наше майбутнє.

Ольга КОСМИНА